top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Комментарии Михаила Гаухмана к ранее опубликованным эссе. Часть 3.

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

gauhmanКомментарий к эссе Марии Маерчик

Есей Марії Маєрчик присвячений засадничому моменту сучасної гуманітаристики – зв’язку між інституціями та методологією. Авторка наводить приклади проектів з інституціоналізації досліджень сексуальності та ґендеру, в яких сама брала і бере участь. Тож інституціоналізація цих напрямів досліджень є на сьогодні досить ефективним процесом, але він неминуче пов’язаний із поширенням конструкціоністської теорії, без якої неможливо вивчати формування та переформатування ґендерних ролей і сексуальних ідентичностей. На заваді становлення досліджень сексуальності та ґендеру стоять «біофундаменталістська парадигма» української науки та її «консервативний контекст». «Біофундаменталістська парадигма» означає переконаність у «природності» соціальних ролей, насамперед – статі. А «консервативний контекст» позначає налаштованість суспільства на святенницьке неприйняття питань сексуальності.

Додам від себе. Парадоксально: попри популярність теми сексуальності у сучасній масовій культурі, суспільство не готове до обговорення цієї теми, бо пересічний українець уважає нормативну сексуальність за природну річ. Відтак ненормативна сексуальність постає небезпечним для суспільної моралі збоченням. З наведеного випливає, що завданням сучасної гуманітаристики є руйнація не тільки наукових, а й соціальних міфологій. Адже гуманітарне знання нерозривно пов’язане з політичними відносинами у суспільстві. Саме тому активістам ґендерних досліджень, як пише М. Маєрчик, доводилося влаштовувати феміністичні марші, щоб на практиці руйнувати репресивні норми суспільної моралі, засновані на міфологізації статевої належності.

 

Комментарий к эссе Ольги Плахотник

Есей Ольги Плахотнік змістовно близький до тексту Марії Маєрчик, позаяк обидва науковця є колежанками за своїми інтересами та співавторками публікацій за ґендерною тематикою. О. Плахотнік теж пише про поширення в українському суспільстві «біофундаменталістської парадигми», а також про пов’язаний із нею концепт сексизму. Звідси випливає, що українські ґендерні дослідження перебувають у несприятливих умовах. Після «наукової революції» Соломії Павличко, піонерки ґендерних студій, настав час «ґендерного мейнстримінгу», для якого на першому місці перебувають права жінок та чоловіків в їхньому «природному» розумінні. Наразі суспільне зацікавлення ґендером та фемінізмом 2000-х років змінила традиціоналістська реакція: протидія фемінізму та боротьба з «пропагандою гомосексуалізму».

О. Плахотнік, як і М. Маєрчик, звертає увагу на підставу функціонування науки: суспільну затребуваність гуманітарного знання. Якщо науковець бажає донести свою позицію, бодай тільки до колеґ, то йому доведеться поборювати застиглі культурні контексти. До кого подібний такий науковець? Чи до Дон Кіхота в бою з вітряними млинами? Чи до Колумба, який прорізав океан стереотипів та відкрив материк істини? Мабуть, проблема в інституціоналізації досліджень. У Дон Кіхота був лише Санчо Панса, а в Колумба було аж три кораблі. Тож потрібно шукати колеґ, щоб разом формувати екіпажі для подорожей морями науки. Для цього й створюють наукові журнали і товариства, проводять конференції та літні школи. Однак конче потрібно пам’ятати, що перед науковцями стоять не зовсім суто наукові завдання.

 

Комментарий к эссе Виталия Яремчука

В есеї Віталія Яремчука викладена злободенна проблема оновлення української історіографії. Автор вказує на скептичність ставлення більшості українських істориків до «модних» дисциплін та проблем. Публікації з «нової історії», як автор називає сукупність нових напрямів, друкуються в декількох спеціалізованих часописів. Щоправда, В. Яремчук чомусь наводить винятково приклади нових видань Інституту історії НАН України, залишаючи поза увагою «Україну модерну» та «Схід–Захід» Новими темами займаються лише ентузіасти, хоча їх стає дедалі більше. На сьогодні в деяких галузях «нової історії» з’явилася своя інфраструктура. Досить згадати попередні конкурсні есеї про дослідження пам’яті та ґендеру. Причому «нова історія» не віддалена від «традиційної», а постійно взаємодіє з нею.

В. Яремчук звертає увагу на те, що популярність здобувають саме ті напрями «нової історії», які відкривають нові сторони соціальної реальності: історія повсякденності, жіноча історія та усна історія. Додам від себе: мейнстрим цих напрямів, на жаль, не потребує теоретичних розважань. Натомість віяння постмодернізму обійшли українську історіографію. Автор убачає консервативність українського історіописання у соціальних умовах роботи істориків. Українське суспільство не формулює попит навіть на «мейнстримування» нової проблематики. Есей В. Яремчука тематично споріднений із моїм есеєм про Nationalism Studies в українській історіографії. Як на мене, оскільки ми не спроможні змінити соціальне буття, наше завдання полягає в подоланні дефіциту спілкування між самими науковцями та створенні, так би мовити, «комунікативних полів» для обговорення наукових проблем. Зрештою, не варто забувати, що науку творять яскраві особистості. Тож будьмо яскравими!

 

Комментарий к эссе Андрея Михайлова

Андрій Міхайлов пропонує розглядати «світ істориків» як «громадянське товариство в [історичній]науці». Тож наука під таким кутом зору постає сукупністю традиційних і нетрадиційних асоціацій, наприклад, академічний інститутів та університетів, студентських гуртків і наукових журналів. Стосовно «традиційних» усе більш-менш зрозуміло, хоча проблем у них, мабуть, більше, ніж перспектив. А які перспективи в «нетрадиційних»? Казанський досвід автора наводить на скептичні висновки. Студенти та аспіранти не зацікавлені в методологічних пошуках, бо від них цього не вимагають викладачі, під керівництвом яких вони навчаються та пишуть наукові роботи. Добре, хоч не протидіють! А редакторам знаменитого журналу «Ab Imperio» можновладці фактично витиснули з Казані.

Серед перешкод утвердженню нових методологій А. Міхайлов назвав не тільки консерватизм «касти геронтів», себто старшого покоління науковців, а ще й «методологічну диверсію» молодиків. Вони у стінах університету дотримуються одних позицій, поза університетом – інших, а в заявках на гранти – пишуть зовсім по-іншому. Невже вони не вірять у «свою» науку? Авторська характеристика, так би мовити, «наукових опортуністів» імпонує мені, позаяк сам пройшов через подвійність наукових стандартів: дисертацію написав під одним кутом зору, а на конференціях говорив інакше. Так для молодих істориків «время перемен» перетворюється на «бремя перемен». Як писати по-новому, якщо від тебе вимагають відповідати стандартам 1990-х років? Автор констатує розпад науки, так би мовити, на «науку управлінців» та «науку науковців». Вихід із цього я бачу в поширенні, запозичуючи термінологію Віталія Яремчука, досліджень з «нової історії». Більше позитивних прикладів – більше передових науковців!

 

Михайло Гаухман, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Луганського обласного краєзнавчого музею, старший викладач кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

,

Comments are closed.