top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Комментарии Михаила Гаухмана к ранее опубликованным эссе

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

gauhmanЖурнал “The Bridge-MOCT” продолжает публикацию материалов семинара «Гуманитарные науки и демократизация на постсоветском пространстве: что сделано, что не сделано и что делать дальше?», который планируется провести в Киеве в октябре 2014 г. Ниже мы публикуем комментарии Михаила Гаухмана на некоторые ранее опубликованные эссе, тексты очередной панели предстоящего семинара “Гуманитаристика в публичном пространстве: наука и вызовы образования”, а также ссылки на все опубликованные материалы семинара. Надеемся получить ваши отклики, размышления, мнения по вопросам, поднятым в эссе, а также по проблемам постсоветской гуманитаристики. Электронная почта: seminarmag2014@gmail.com.

Комментарии Михаила Гаухмана к ранее опубликованным эссе

 

Комментарий к тексту Геннадия Сивохина 

Геннадій Сівохин ставить у своїй статті  проблеми академічного та методологічного «самовизначення» етнографічної науки. Питання «що таке філософія?», ба навіть «що таке історія?» не здивують жодного гуманітарія. Адже той, хто питає, має скількись частин відповіді на своє питання, і запитує сам себе та своїх колеґ про невідомі йому частини. А чи можливе питання: «Що таке етнографія?». Не знаю, що скаже білоруський етнограф, а український етнограф напевно відповість: «Історична наука про етнічні групи та традиційну/селянську матеріальну й духовну культуру». Така відповідь «добра» тим, що все охоплює, але нічого не пояснює.

Автор пробує дослідити проблему «самовизначення» пошуком власної методології. Спираючись на положення сучасного «когнітивного капіталізму» (або knowledgebased economics), – коли саме життя людини набуває економічного значення, – він пише про попит на знання, так би мовити, про пізнання «Чужої» культури, бо «Чужий» є частиною нас самих. Надалі Г. Сівохин не розвиває власну думку. Але ми задамо питання: чи традиційна культура не є власним «Чужим» для (пост)модерної культури? «Чужим», пізнання якого стане джерелом «традиції» – певного базису для непевної (пост)сучасності? Давши позитивну відповідь, етнографи зможуть прийняти виклики сучасної гуманітаристики!

Натоміть автор звертається до нових тем етнографії, які можуть оновити «традиційну» науку, – феномен тілесного та ґендерні студії. Саме вони належать до «модної» проблематики сучасних науковців. Однак вивчення тілесного та ґендеру – це лише окремі напрями для «нетрадиційної» етнографії, а не чинники наукових революції. А далі Г. Сівохин побіжно говорить про «традиційну міську культуру – етнографію міста та урбаністику», що залишається поза берегами «традиційної» етнографії.

Загалом стаття Г. Сівохина здається мені доволі «сирою», бо позбавлена цілісності. Автор викладає фрагменти сьогоднішньої та завтрашньої етнографії, але із цих фрагментів неможливо скласти мозаїку. Бачу дві причини цього. По-перше, Г. Сівохін не наводить результатів свого аналізу сучасної білоруської «етнографічної ситуації». По-друге, він не пропонує власний проект переорієнтації білоруської етнографії. Якщо визнати «традиційну» етнографію расистською дисципліною, що була орієнтована на пошук «віковічного коріння» модерної нації, то «нетрадиційна» етнографія може бути пере-орієнтована на пошук минулого-у-сучасності, тобто «винайденого минулого» модерної національної культури. Тоді й традиційна міська культура, і практики тілесності, і ґендерні стосунки стануть напрямами нової дисципліни. Але як вона зватиметься? Чи етнографія, чи культурна антропологія, чи якось інакше?

Комментарий к эссе Алексея Браточкина

 Олексій Браточкін ставить питання про (не)змінність сучасної білоруської історіографії. Автор обирає засновком свого есею тезу Андрія Портнова про «демодернізацію історичної освіти». Ця теза цілком придатна й для опису стагнації історичної науки, нерозривно пов’язаною з історичною освітою. Нагадую, що А. Портнов зважає на інституційну незмінність історіографії. Тож ВАК (чи в Україні – ДАК) залишився на старому місці, педагогічне навантаження університетських викладачів залишилося в тому ж обсязі, тільки університетів та істориків стало більше, та й корупція зросла в безліч разів.

О. Браточкін наголошує на «подвійній периферійності» білоруської історіографії. По-перше, білоруська наука – периферія щодо російської науки. По-друге, російська наука, що виступає транслятором світового/західного знання для білоруських істориків, сама є периферією світової науки. Відтак білоруська історіографія перебуває на «периферії периферії». Що для неї властиво? Концептуальна безпорадність! «Радянський марксизм» швидко відійшов у минуле, а майбутнє по досі не настало. Аналогічна ситуація склалась і в українській історіографії.

Автор поставив питання про соціальний контекст функціонування наукового знання. Він охарактеризував наявну ситуацію терміном «асиметрія соціальних контекстів». Переформулюю думки О. Браточкіна власною мовою: сучасне знання «працює» у сучасному суспільстві, а недо-розвиненість «когнітивного капіталізму» та демократичної громадськості в Білорусі, як і в Україні, позбавляє сучасну науку належних соціальних умов. Однак автор зовсім не фаталіст. Для нього головне – «визначити власні цілі». Отже, головним для пострадянських – як білоруських, так й українських – гуманітаріїв є визначення того, що для нас являє собою «наука» і що ми прагнемо досягти в науці.

Задавши собі питання О. Браточкіна, отримаємо тезу про плюралізм історіографії. Йдеться не про методологічний, а про функціональний плюралізм. Інакше кажучи, для чого ми пишемо історичні праці. Чи кінцева мета – захист дисертації? Своєю чергою, досягнення цієї мети стає трампліном для здобуття звання та посади. Чи захист дисертації – лише сходинка для входження у «світ істориків»? Для мене «наріжним каменем» є питання дисертацій, позаяк саме вони є найбільшим вмістилищем «мейнстриму» – сумішшю решток радянського марксизму з національним примордіалізмом. Відтак отримуємо плюралізм у самому неподільному «світі (чи білоруських, чи українських) істориків»: істориків-традиціоналістів та істориків-новаторів. Наша мета – поступове збільшення останніх! Всупереч наявним і назустріч майбутнім соціальним контекстам: від глобалізації не втечеш.

Комментарий к эссе Оксаны Маланчук-Рибак

Есей Оксани Маланчук-Рибак присвячений проблемі академічного становлення Cultural Studies в Україні. Авторка спирається на приклади власної дослідницької та педагогічної діяльності, а також членство в «Українській асоціації дослідників жіночої історії». Феномен культури досліджується чи не в усіх гуманітарних науках. У 1990-ті роки на пострадянському просторі виникла нова дисципліна – «культурологія». Однак «теоретична культурологія», за оцінкою авторки, пасе задніх серед решти гуманітарних наук, незважаючи на свої недисципліновані міждисциплінарні зв’язки з філософією та історією. Висновок О. Маланчук-Рибак полягає в тому, що для оновлення культурологічних досліджень потрібно як знайомство із західною науковою літературою, так і створення наукових асоціацій фахівців із Cultural Studies.

Погоджуючись із О. Маланчук-Рибак, зауважимо, що було б доречно – бодай одним реченням – окреслити, якою може бути «Українська асоціація дослідників культури» (чи як там вона зватиметься). Важливо визначити, чи є в Україні непоодинокі серйозні фахівці з Cultural Studies. Припускаю, що для створення інституційного простору для фахівців заснування спеціальної асоціації може виявитися складною справою. Простішим і більш «традиційним» завданням може бути створення наукового журналу, ще краще – тематичного сайту. Адже фахівців, бодай і відомих науковців, навряд чи багато. Щоправда, може й навпаки: нова асоціація сприятиме появі нових фахівців. А зростаюча асоціація зможе створити й журнал, і сайт.

Михайло Гаухман, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Луганського обласного краєзнавчого музею, старший викладач кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

,

Comments are closed.