top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Меандри і мілини «нової історії» в сучасній Україні

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

OLYMPUS DIGITAL CAMERAХоча українська історіографія все ще залишається значною мірою «річчю у собі», все ж вона неквапливо, але рухається в напрямку пошуку свого місця в світовій спільноті Кліо. Безумовно, що важливою ознакою змін у новітньому українському історіописанні слід вважати застосування нових методологій історичного знання, які розвинулися в провідних світових історіографіях в останній третині ХХ – на початку ХХІ ст. і які умовно назвемо «новою історією». В подальших розмірковуваннях нас цікавитимуть питання, які стосуються значення модерних напрямків історіописання  для історичної думки в Україні. Наскільки прижилися парадигми західної історіографії на «українському ґрунті» після виходу нашої Кліо зі стану летаргії й інтелектуальної ізоляції на початку 1990-х років, якими є переваги та обмеження «нової історії» для «випадку України», зрештою – яких стратегій дотримуватися історику в Україні в його ставленні до таких новацій?

Слід насамперед сказати, що, на відміну від західних історіографій, в Україні ті напрямки та течії, що їх відносять до «нової історії», все ще існують фактично поза межами офіційної академічної науки. Відповідна проблематика до сьогодні зі скепсисом приймається в середовищі традиційних істориків, її рідко зустрінемо на обкладинках авторефератів дисертацій, вона не фігурує в більшості «ваківських» часописів. На сьогодні помітних виявів інтеграції «новини» зі «стариною» небагато. Серед таких, зокрема – поява кількох видань головного центру офіційної історичної науки в Україні – Інституту історії України НАНУ, які об’єднують орієнтованих на модернізацію історії українських дослідників – «Соціум», «Ейдос», «З історії повсякденного життя в Україні» тощо. Нещодавно (у 2013 р.) Міністерство освіти і науки внесло у т. зв. паспорти наукових спеціалізацій, за якими захищаються дисертації, цілу низку напрямків, які раніше вважалися єретичними і не гідними уваги справжнього історика – від мікроісторії до історичної пам’яті. Поза тим, нові історичні методології розвиваються в Україні насамперед завдяки ентузіазму окремих науковців та аматорів, підтримці недержавних, переважно західних, фондів та грантонадавачів, нечисленних українських меценатів. Така ситуація, звичайно, не заохочує до змін, адже дуже вагомим стимулом для занять історією в Україні залишається можливість зробити академічну кар’єру саме в офіційному секторі науки.

Попри клопоти з «Академією», все більше істориків, насамперед молодшого та середнього поколінь, стають неофітами «нової історії». В окремих її відгалуженнях уже витворилася своя інфраструктура, переважаючі теми досліджень та такі, які знаходяться на маргінесі, і що цікаво – навіть ієрархії авторитетів та істориків «другого» рівня. Хоча за своїми «ідеологіями» ці два сектора конфронтують, у реальному науковому житті, комунікаціях вони часто перетинаються, а то й взаємодіють. У випадку з «новою історією» «процес пішов» насамперед в таких напрямках, як усна історія, історія жінок та гендеру, меншою мірою історія повсякденності. Ці методології мають очевидні здобутки як у площині інституційного оформлення, так і, що найважливіше, в реалізованих наукових проектах. Наприклад, нині в Україні існують, за оцінкою Тетяни Журженко, чотири школи фемінізму та гендерних досліджень з відмінними підходами до методології таких студій. Новітню історіографічну традицію та  громадський резонанс мають й усноісторичні дослідження. Зокрема визнання здобули праці, базовані на інтерв’юванні свідків, про Великий голод 1932 – 1933 років в Україні, єврейську Катастрофу, підпільний етап історії греко-католицької церкви, історію поневірянь остарбайтерів з України в роки Другої світової війни тощо. Направду революційним та подвижницьким в галузі усної історії є серійне видання «Усна історія Степової України». Започатковано плідні дослідження в ділянці історії повсякденності та споріднених з нею царинах (соціальна історія, мікроісторія) – тут перед ведуть дослідники ранньомодерної  та радянської України. Разом з тим, багато «просунутих» західних парадигм, методологій, концепцій в Україні і «не ночували». Український історіографічний ландшафт фактично не зачепив стрімкий вітер постмодернізму – течії західної історіографії, що її зазвичай пов’язують передусім з ідеями Ґейдена Вайта та Франкліна Рудольфа Анкерсміта. Помітної реакції поки що немає на провідні в сучасній західній гуманітаристиці транснаціональні студії та «нову імперську історію». Не набули численних симпатиків на просторах української історіографії й представники постколоніальної парадигми.

Чому одні «нові історії» щедро плодоносять у саду Кліо в Україні, а інші перебувають на узбіччі наукових зацікавлень сучасних українських істориків? Тут, гадаємо, для кожної конкретної ситуації існують свої пояснення, і не можливо визначити «середню температуру по лікарні». Проте все ж ризикнемо стверджувати й про спільний чинник, який сприяє успіхові одних інтелектуальних ініціатив та пропозицій і невдачі інших. Це актуальні потреби сучасного українського суспільства, які мало змінилися за понад двадцять років його пострадянського існування: у власній самоідентифікації, у зціленні від травм тоталітарного минулого, зрештою – у пізнанні заради самого знання – про колективну біографію того суб’єкта історії, що називається зараз «незалежною Україною». Добре це чи погано, але наше суспільство все ще перебуває в пошуках відповіді передусім на питання «Хто ми є?», а історики свідомо чи не свідомо занурені в цю ж саму соціальну реальність і шукають засобами своєї науки відповіді на ті ж самі питання. Тому напрямки, які істотно урізноманітнюють знання про минуле названого суб’єкта, повертають у світ історії фрагменти, не поціновані традиційною, і не тільки радянською, історіографією – досвід кількох останніх поколінь українців, не зафіксований у «звичних» джерелах (усна історія), минуле поза межами патріархального простору (жіноча історія) чи величезний пласт колишньої дійсності з «етнологічної» перспективи (історія повсякденності) – добре адаптувалися в українській історіографії та стали складовою переважаючого національного наративу. Разом з тим, всі ці парадигми сприяють утвердженню в історичній думці та масовій історичній свідомості в сучасній Україні антропологізуючого, гуманістичного бачення минулого, а така історія – основний тренд світової Кліо з середини ХХ століття.

Попри безумовну обізнаність з таємницями ремесла історика та тенденціями світової історіографії, деякі речники «вестернізації» української історичної науки не помічають неуникності зв’язку між тим, про що пише історик, та його епохою й її суспільними запитами. Вони бачать сенс застосування історіографічних новацій у тому, щоб іти в ногу з мейнстрімом, а відтак бути цікавими світові, зробити українське минуле привабливим на міжнародному інтелектуальному ринку, проте забувають, що в історіографічній практиці volensnolensзакладено внутрішній соціальний двигун, який  і забезпечує розвиток історичних знань (наші критики назвуть це презентизмом). Вони вважають нові західні парадигми кращими, тому що сцієнтичними та політично нейтральними. Натомість проблема полягає у тому, що мейнстрім зазвичай формується під впливом актуальних проблем інших суспільств і нерідко має приховані політичні імплікації. Наприклад, транснаціональна історія покликана сприяти політичним потребам об’єднаної Європи, розвиток нової імперської історії пов’язаний у тому числі з амбіціями світових наддержав, а постколоніальний дискурс кореспондує з глобалізаційними процесами. Таким чином, названі парадигми не на часі (можливо – поки що) в Україні, а їхня чиста науковість є такою ж ілюзією, як і науковість національної історії.  Слабке місце деяких різновидів «нової історії» полягає не тільки у їхній невідповідності «місцю і часу», а й у способі «транзиту» в Україну. Якщо у розвинутих історіографіях бурхливий розвиток нових напрямків привів до утвердження небаченої методологічної розмаїтості, то у нашому випадку адепти окремих західних історичних теорій виступають з претензіями на «єдино правильність», їхня позиція грішить однобічністю, а закиди про «архаїчність» національного наративу не супроводжуються висуненням позитивної альтернативи у вигляді хоча б одного «ненаціонального» тексту.

Отож, «нова історія» (чи, краще сказати – «нові історії») є безперечно потрібними в українському історіописанні. Їх інтервенція в історичну професію – одна із запорук кращого пізнання складного і цікавого минулого нашої країни. Проте таке проникнення має породжуватися інтересами вчених, які досліджують важливі для них теми, а не бути черговою інтелектуальною модою. Радує те, що в сенсі сприйняття голосних, але зовсім не корисних західних теорій (ще раз наголошуємо – не корисних саме для сучасної України), українські історики демонструють професійну перебірливість (хоча часто відсутність чутливості до закордонних новацій зумовлена їх банальним незнанням, тоді це слід називати професійною відсталістю). Відтак, гадаємо, «свіжа» порція бентежних новин із західних історіографічних вершин – критика провідних напрямків світової історіографії за антропоцентризм, черговий поворот до спекулятивних філософій історії – на нашому історіографічному плоскогір’ї (а якщо хтось наполягатиме – то хуторі) не викличе трепетливого піднесення, натомість значущі для української ситуації західні прийоми та моделі історіописання будуть успішно прокладати дороги на теренах української історіографії. Погано тільки те, що українські історики в більшості своїй чи то не можуть, чи то не хочуть, чи то не вміють пропонувати власні оригінальні історичні підходи та аналітичні конструкції в питаннях, які б були цікавими і для неукраїнського читача. В цьому сенсі, на жаль, Україна належить до історіографічних сателітів (проте, така характеристика напевне буде справедливою чи не для більшості «національних» історіографій країн світу).

 

Віталій Петрович Яремчук, доктор історичних наук, професор, Національний університет “Острозька академія”, (Острог, Україна).

,

Comments are closed.