top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Міркування про культурологію як міждисциплінарний проект

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

Журнал “The Bridge-MOCT” продолжает публикацию эссе, отобранных для участия в семинаре «Гуманитарные науки и демократизация на постсоветском пространстве: что сделано, что не сделано и что делать дальше?», который планируется провести в Киеве в октябре 2014 г. В этом номере мы представляем эссе участников секции «Новые гуманитарные дисциплины: “мейнстрим” и интеллектуальная мода». Просим присылать ваши отклики, размышления, мнения по вопросам, поднятым в эссе, а также по проблемам постсоветской гуманитаристики, по электронной почте: seminarmag2014@gmail.com.

 

Міркування про культурологію як міждисциплінарний проект

malanchuk-rybakСтановлення кожного науковця, викладача насамперед дуже індивідуальне, хоч і має загальну «схему» розвитку (наукові публікації, захисти дисертацій, наукові звання, адміністративні посади та ін.). Велику роль у моєму науковому становленні зіграла  тематика кандидатської  (захист 1988 р.) та докторської дисертації (монографія «Ідеологія і суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно–історичний  контекст»  2007 р.).  Досліджуючи історію фемінізму в Україні, я просто була зобов’язана знати основні позиції західної історіографії з питань історії фемінізму та ґендерної теорії. Мої дослідження написані на основі методології пізнього модерну, з використанням історіософських засад ліберального фемінізму. У навчальному процесі ці напрацювання вдалося використати у спецкурсах «Жінка в історії» (тривали доти, поки діяла грантова програма). Щоправда, вдалося видати навчальну хрестоматію «Жінка в історії». Зараз у Львівській національній академії мистецтв читаю навчальні курси «Історія культури» та «Культурологія». Саме досвід цієї педагогічної роботи дає підстави для дещо ширших  міркувань.

 Переддень змін. В Україні тривалий час, аж до початку 1990-х років, вивчення феноменів культурного розвитку, культури як сукупності складових частин,  було «поділено» між соціогуманітарними науками (історія, соціологія, філологія, мистецтвознавство, етнологія та ін.). Філософи робили лише певні спроби аналізувати культуру як структурно-функціональну цілість, або якісь  її окремі проблеми. Міцні ідеологічні обмеження, зацементовані самоцензурою гуманітаріїв, зробили науки про культуру/культури тематично прогнозованими. Змістове наповнення очевидно теж регламентувалося та робилися всілякі перешкоди перед евристичними несподіванками. Хоч, заради об’єктивності, варто сказати, що стіна між західним та східноєвропейським науковим світом не була суцільним монолітним залізобетоном. Наукові ідеї, методології, конкретні дослідження, хоч і дозовано, але проникали у простір радянських гуманітаріїв, зокрема у Москві чи тогочасному Ленінграді. Натомість Україна на загал самоізолювалася від цих процесів.  Політично-ідеологічна ситуація другої половини 1980-х років в СРСР, спричинивши шквал «нової публіцистики», поступово змінювала характер наукових досліджень історії та теорії культури. Проблеми тогочасного розвитку культури, тобто аналіз того, що відбувалося в культурі «тут і сьогодні» артикулювалися та з’ясовувалися переважно на рівні публіцистики, яка переважно не претендувала на якусь аналітичну глибину, чи наукову аргументацію. Лише частково окремі питання тогочасного розвитку культури, власне з точки зору наукового аналізу, намагалися висвітлювати соціологи.

 «Пологові ускладнення». Наука про культуру у різних її вимірах інституційно оформилась у вищій школі України тоді, коли закрили кафедри пов’язані з історичним матеріалізмом, атеїзмом, науковим комунізмом. Відповідні кафедри були перейменовані на кафедри культурології. Не варто демонізувати кадровий склад цих кафедр. Принагідно зауважу, що попри на загал дуже консервативне середовище новоспечених культурологів, частина з них продемонструвала диву гідну жагу наукової діяльності і вміння пристосовуватись. Саме викладачі цих кафедр підготували і видали перші підручники з навчальних дисциплін «Історія світової та української культури», «Культурологія». Здавалось би пройшло більше як 20 років з часу створення кафедр культурології та мали би вже забутися початкові, «стартові» умови. До того ж вже завершується зміна поколінь. Але певна «погорда» до  культурологів та їхньої «наукової меншвартості» все ж збереглась. Ризикну твердити, що саме у цих середовищах посилено плекався науковий «москвоцентризм» і відповідно тотальна наукова вторинність порівняно навіть не зі світовими, а й з російськими здобутками. Наукова вторинність дуже тісно «співпрацює» з відвертим плагіатом.

 Пошук наукової ідентичності. Після виокремлення культурології як навчальної дисципліни відразу ж постав ряд питань. Що розуміти під культурологією? Відповіді різні – комплекс окремих наук про культуру, суверенна наука зі своїм предметом і методологією, розділ філософії культури, інтелектуальна тенденція. Але культурологія як навчальна дисципліна вимагає термінологічної, тематичної чіткості та якої не якої структурованості. Ця робота ще не завершена.

Культурологія формувалася на перетині декількох наукових підходів та вже усталених методологічних інструментаріїв. Біля витоків культурології – філософія культури, яка творить ґрунт для теоретичної культурології. Потужний імпульс для культурології дала історія. Насамперед історія культури стала складовою частиною культурології. Внутрішні зміни в історичній науці, зокрема, окрім вивчення подій, закономірностей, життєпису визначних діячів, історія активно опанувала сферу вивчення традицій, звичаїв, морально-етичних норм, щоденного життя, ментальності та ін., що об’єктивно зближувало, а то й пересікало дослідницькі поля історії та культурології. Використовують навіть термін історична культурологія. Багато спільного є у розвитку культурології та соціології. Власне соціологія активно скеровує культурологію на осмислення сьогоденних процесів у культурі.  Продуктивні союзи уклали між собою філологія (структурна та прикладна лінгвістика) та культурологія, а також мистецтвознавство та культурологія. Виокремити також прикладну культурологію (музейництво, охорона пам’яток культури та ін.). Очевидно, що  неможливо собі уявити гармонійне та цілісне поєднання всіх цих наукових складових частин. Здебільшого поєднання відбувається на перетині двох наукових дисциплін, наприклад культурології та історії, культурології та соціології. Пошук наукової ідентичності відбувався не лише на рівні вибудовування «наукових альянсів». Важливо було, зрештою, важливо і зараз, з’ясувати понятійно-тематичне та історіософсько-методологічне співвідношення у системах культурології, культурної та соціальної антропології і т. зв. Сultural Studies. Власне мова йде про те, чи це лише національні моделі вивчення культури, чи засадничо різні речі.

 «Класичні» та «постмодерні» дослідження культури. Безперечно легітимізація культурології як повноцінної та повноправної науки стимулювало ряд важливих процесів. Зокрема,

  • знайомство з науковою літературою (оригінали та переклади);
  • наповнення новими темами «класичних» за методологією досліджень культури;
  • з’ясування, хоча б у загальних рисах, змісту постмодерних проектів дослідження культури.

Всі ці процеси так чи інакше вплинули на моє індивідуальне наукове становлення, особливо знайомство з відповідною літературою. До речі, вивчення літератури для мене часто було ефективнішим ніж знайомство з представниками західних наукових та навчальних інституцій.

 Наукова свобода та примари минулого. Лише з власного досвіду викладання у Львівській національній академії мистецтв можу твердити, що поки що жодної регламентації у навчальних курсах («Історії культури» та «Культурології») нема. Будь-які новаційні речі вітаються, зокрема авторські курси та інтерпретації. Наукова свобода є, але нею не завжди спішать скористатися.  До примар минулого я би віднесла вже застарілий поділ соціогуманітарних наук, на якому ґрунтується ціла система захисту дисертацій та отримання наукових ступенів. Власне ця офіційна система не  передбачає міждисциплінарності, на якій і ґрунтується культурологія. З іншого боку, відмова від нині діючого «поділу» наук не може бути самоціллю. Одночасно має бути запропонована продумана, цілісна альтернатива.

Досвід науковців багатьох країн свідчить, що об’єднання за дослідницькими інтересами є потрібним та продуктивним. В українських реаліях вкрай важливі декілька умов успішної роботи таких об’єднань – адекватний, професійний та порядний лідер/лідери, розумний формат об’єднання, реалістичні цілі, системна робота. Я є членом «Українська асоціація дослідників жіночої історії (УАДЖІ)»Щоправда, навіть собі не відповім: для чого я там є? З культурологами не об’єднувалася. Незважаючи на негативний власний досвід,  залишаюсь прихильником наукових об’єднань.

У сучасних українських умовах радикальної та швидкої з міни у сфері соціогуманітарних наук сподіватись не варто. Доцільно, на мій погляд, розгорнути системні грантові програми (незалежні від офіційних, державних установ), які б підтримували якісний «науковий продукт». Ще краще – грантова підтримка окремих інституцій. Але це напевно передріздвяні мрії.

 

Оксана Маланчук-Рибакдокторка історичних наук, професорка кафедри історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв (Україна).

,

Comments are closed.