top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Півострів істориків: Nationalism Studies у сучасній українській історіографії

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

gauhmanСтановище сучасної української історіографії, з її численними проблемами та нечисленними перспективами, стало темою постійних дискусій між науковцями на сторінках наукових журналів і соціальних мереж. Для проведення аналізу історіографічної ситуації звернуся до популярної в наш час метафори мапи. Якщо українське суспільство уявити материком, то історична наука буде півостровом, що глибоко вдається в море мінливої сучасності. Півострів істориків пов’язаний з материком, але відкритий до нових – морських! – віянь. Мешканці півострову, як і будь-які мешканці прибережних теренів, схильні до культурної гібридності, хоча навряд чи помічають власну різноманітність – належність до різних культурних світів.

Наразі пропоную зосередитися на одному з вихорів світової історіографії. Нові підходи є західними творіннями, а тому напрямки вітрів залишаються незмінними. В умовах гегемонії англомовної науки українські історики опиняються перед новими науковими викликами, які контрастують із застарілими соціокультурними характеристиками українського суспільства. Відтак український історик перебуває на межі двох світів – консервативного пустельного суходолу вітчизняної та ліберальних солоних буревіїв західної науки. В інертні епохи мешканцям суходолу живеться комфортніше за мешканців узбережжя. Тож більшість українських науковців воліють не помічати свого становища. А ті, хто більш чуттєві, змушені братися за перо, щоб у котрий раз сповідуватися небайдужій до нас Кліо.

Моїм «лакмусовим папірцем» становища української історіографії буде Nationalism Studies – дослідження націєтворення та націоналізму, що стосуються кінця ХVІІІ – початку ХХІ століть. Цей напрям добре поєднується з іншими царинами гуманітаристики – Postcolonial Studies(постколоніальними дослідженнями), Gender Studies (ґендерними дослідженнями), Exile Studies (дослідженнями внутрішніх і зовнішніх міграцій) тощо.Nationalism Studies не можна назвати «модними», бо вони не є новими у світовій науці, хоча українським історикам майже все, чого не було за радянських часів, здається «модним», а слово «мода» має в очах моїх колег негативні конотації.

Спершу з’ясую соціокультурні підстави Nationalism Studies, які дозволяють (або не дозволяють) історику взятися за цей напрям досліджень, вибравши одну чи кілька з-поміж наявних концепцій нації та націоналізму. Головний соціокультурний принцип: науковець не може бути націоналістом. Звучить банально, але доведеться цю тезу повторювати чимало разів. Історики не повинні займатися націєтворенням, утверджуючи власними працями існування «своїх» націй і «своїх» держав. Навпаки, сучасні історики прагнуть займатися деміфологізацією, тобто руйнацією здобутків інтелектуальної традиції попередніх поколінь. Відтак Nationalism Studies стають антиподом «традиційної» історіографії ХІХ–ХХ століть, коли історичний процес поставав життєписом нації, а історики – романтично-позитивістськими Несторами-літописцями «своєї» нації.

Переходячи до розгляду українського випадку, бачимо силу-силенну праць, присвячених «національній» тематиці: «національному питанню», «національній політиці», «національно-визвольному руху» та «національним партіям». До цієї тематики належить і кандидатська дисертація автора цих рядків. Загалом більшість українських істориків – фахівці з ХІХ–ХХ століть, себто «епохи націоналізму». На перший погляд, така гама «національних» тем і відданість істориків модерній доби мають спричинити великий інтерес до Nationalism Studies. Але тільки на перший погляд.

Українські історики продовжують займатися легітимацією сучасної української державності та української етнонаціональної спільноти – культурно-політичного ядра України. Бодай сьогодні не 1990-ті роки, а тому суспільна потреба в легітимації держави та нації вже втратила злободенність. Саме неспроможність більшості науковців відмовитися від розгляду української етнонації як «об’єктивної» й «тисячолітньої» стає нездоланною перешкодою на шляху нових підходів. Адже саме методологічною підставою Nationalism Studies є розуміння нації як новоутворення – результату становлення індустріального суспільства і/або зусиль бюрократичних та інтелектуальних еліт, спрямованих на творення певної нації, хоча самі націоналісти завжди вважають, що вони лише відроджують «свою» націю.

Відданість українських істориків своїй призвичаєній ролі «просвітників нації», запозиченої з романтичного ХІХ століття та посиленої позитивістською межею ХІХ–ХХ століть, виглядає занадто архаїчною в нашу постмодерністську епоху. Інформаційному суспільству притаманні карнавали сенсів і значень, міфів і символів. Звідси випливає, що гуманітаристика мусить розбиратися в них, будучи учасником «великої гри» сьогодення, але радше – пасивним: критиком, а не художником нових міфологій.

Відтепер, після визначення соціокультурних і методологічних підстав Nationalism Studies, звернуся до відомих українських праць, що належать до цього напряму. «Першою ластівкою» став навчальний посібник Ярослава Грицака «Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століть», виданий у 1996 році. У цій книжці історія України розглянута крізь призму українського націєтворення та українського націоналізму. Праця Я. Грицака стала ревізією «традиційного» метанаративу, бо відкинула його «україноцентризм» – орієнтацію на опис історії української етнонації та її національно-визвольного руху як головного змісту історії України. Однак ревізія не тотожна запереченню: етнокультурні взаємодії та сутність Російської й Радянської імперії залишилися поза увагою науковця. Відзначу, що «Нариси історії України» вийшли 1996 року, а з того часу нічого кращого не з’явилося!

Наступним кроком становлення українських Nationalism Studies стала поява у 1999 році монографії Георгія Касьянова «Теорії нації та націоналізму». Історик здійснив аналіз західних концепцій нації та націоналізму, а також підходів українських науковців, яким відведено останню главу книжки. Саме ця глава показала теоретичну безпорадність наших колег у 1990-х роках, коли історики розпочали займатися легітимацією української держави шляхом написання минулого якщо не «тисячолітньої», то, принаймні, «об’єктивної» української нації з її «природними» правами та інтересами.

Подальше буття Nationalism Studies в українській історіографії пов’язано насамперед із двома згаданими науковцями. 2006 року, до 150-річчя Івана Франка, Я. Грицак видав біографічну розвідку про поета часів його молодості – «Пророк у своїй вітчизні. Франко і його спільнота (1856–1886)». Автор показав постать молодого І. Франка в текстах і контекстах епохи, коли розпочалася модернізація найбільш східної, а тому найбільш «відсталої» – з позиції західних ідеалів – провінції імперії Габсбургів. Головним, хоч і не єдиним, вектором модернізації галицького суспільства було націєтворення – українське, польське та єврейське.

До Nationalism Studies варто зарахувати й історіографічну монографію Г. Касьянова «Dance macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х)». На перший погляд, ця праця не стосується українського націєтворення, бо Автор не декларує застосування жодної концепції нації та націоналізму. Однак головною темою книжки став саме націоналізм – націоналізм українських істориків, які вдаються до вивчення Голодомору для підважування (пост)радянської міфології та посилення українського етноцентристського метанаративу, що слугує легітимації сучасної української державності.

Третім українським фахівцем з Nationalism Studies став Олексій Толочко. Його історіографічна розвідка «Київська Русь і Малоросія у ХІХ столітті» (російською мовою), що побачила світ 2012 року, присвячена конструюванню українського національного метанаративу в ХІХ столітті та вписуванню в нього історії Київської Русі, яка посіла місце витоків української нації. З того часу, і аж по сьогодні, Давня Русь перетворилися на «поле змагання» між українськими та російськими інтелектуалами.

До Nationalism Studies належить нова монографія Олександра Зайцева «Український інтегральний націоналізм (1920-ті – 1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії», в якій міжвоєнний інтегральний націоналізм розглянуто в контексті досліджень феноменів інтегрального націоналізму та фашизму, як варіанту інтегрального націоналізму, в різних країнах Європи в першій половині ХХ століття. Однак процеси націєтворення в Галичині, міжвоєнній базі інтегрального націоналізму, винесені «за дужки» книжки О. Зайцева, попри перманентний характер українського націєтворення із середини ХІХ століття до нашого часу.

Опріч згаданих п’яти праць чотирьох відомих авторів, світ побачили й статті низки інших українських знавців Nationalism Studies. Згадаємо лише публікації з українського націєтворення Вікторії Венгерської, послідовника соціального конструктивізму, яка у вересні 2013 року захистила докторську дисертацію за темою «“Українські проекти” та націотворення в імперіях Романових та Габсбургів: ідеї, концепції, практики (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)». Сподіваюся, що опубліковані статті менш відомих науковців стануть основами дисертаційних і монографічних досліджень з української історії та історіографії.

Таким чином, аналіз використання українськими істориками концепцій і підходів Nationalism Studies демонструє інерційність вітчизняної історіографії. Адже новації вимагають інтелектуальної мужності від науковців, бо підважують авторитет тих, хто вже зробив академічну кар’єру, зате відкривають науковий шлях молодим історикам. Тож солоний морський вітер Nationalism Studies овіває моїх колег, тим паче, роздмухують солоні вітри зарубіжні гуманітарії, зокрема й випускники українських університетів. Більшість мешканців півострову не полюбляють дивитися на море, мабуть, не відчувають потреби у цілющій свіжості наукових новацій. Однак мене дивує, як можна відвертатися від моря, коли солоні хвилі самі підступають до тебе?!

 

Михайло Гаухман, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Луганського обласного краєзнавчого музею, старший викладач кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

,

Comments are closed.