top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Студії пам’яті в Україні. (Не)парадигмальне (транс)дисциплінарне (від)центрове заняття?

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

ogienkoСтудії пам’яті (анг. memory studies) – один із напрямків сучасних гуманітарних досліджень, який цілком надається до порівняння із постколоніальними або гендерними студіями. Їхні методології, предмет та об’єкт дослідження – різноманітні та багатогранні. Їх об’єднує лише звернення до найзагальніших понять, що ґрунтуються на спільних підходах, накреслених у працях найважливіших «теоретиків». У цьому випадку, це поняття «пам’ять» та його похідні, які не вдасться перелічити і на пальцях двох рук. Під поняттям «пам’ять» у широкому значенні розуміють історичний досвід колишніх поколінь та знання про нього сучасників.Слова із назви цього есею взяті із одного із найцитованіших означеньmemory studies – це непарадигмальне трансдисциплінарне відцентрове заняття (enterprise). Власне автор цього визначення далі намагається подолати цю «відносну дезорганізацію», дати базові характеристики та класифікувати наявне знання за певним принципом.[1]

Власне memory studies залишається дуже популярним напрямком досліджень, кількість праць в межах яких динамічно зростає щороку. Хоча окреслити рамки memory studies є непростим завданням, хоча б тому, що внесок у дослідження пам’яті зробили і продовжують робити історики (тут і далі в дужках наведемо лише найвідоміші імена, знані в Україні) (Ян Яссман, П’єр Нора), соціологи (Моріс Хальбвакс, Барбара Шацька), психологи (Лев Виготський), культурологи (Аляйда Ассман), філософи (Райнгарт Козеллек), мистецтвознавці (Абі Варбург), біологи (Річард Доукінз), географи (Девід Лоуенталь), кожен з яких залучає «свою» методологію. Незважаючи на складнощі із узагальненнями, результати багатьох конкретних досліджень доводять, наскільки за цей час зросло наше розуміння і минулого, і сучасного, і того як вони обоє «конструюються», і чому важливо це досліджувати.

В Україні тематика пам’яті також проявила себе у повний голос. Принаймні, із усіх модерних напрямків досліджень в Україні, студії пам’яті користуються чи не найбільшою популярністю. Наприклад, постколоніальних досліджень в Україні майже немає. Натомість, пам’ять знаходиться у центрі уваги української гуманітарної науки та серйозної публіцистики. Як це пояснити? По-перше, такий стан речей підігрівається постійними українськими війнами пам’яті, які актуалізуються напередодні кожних виборів, що в Україні відбуваються майже щороку. По-друге, так склалося, що Україна має державну інституцію (Інститут національної пам’яті), однією із головних завдань якої є саме наукові дослідження із тематики пам’яті. Інститут національної пам’яті організував низку конференцій, в тому числі за участю польських та російських гостей, видав 8 збірників наукових праць «Національна та історична пам’ять». На початку 2013 року має з’явитись довідник «Національна та історична пам’ять: словник ключових термінів», який вміщує опис 163 термінів.

Пам’ятева тематика представлена на провідних інтелектуальних Інтернет-ресурсах країни – історичній рубриці «Української правди», веб-сайтахwww.historians.in.ua, «Україна модерна», «Критика». Якщо «Історична правда» має більш популярний характер, то historians.in.ua у окремій рубриці «Історія і пам’ять», «Україна модерна» та «Критика» розміщують наукові розвідки, що опираються на західні наукові стандарти.

Дуже приємно констатувати, що переважна більшість матеріалів присвячено саме «українській» тематиці, що є найбільшою їхньою перевагою. Так, станом на 28 грудня 2013 р. я на головних сторінках цих сайтів нарахував таку кількість матеріалів або прямих посилань, що стосуються пам’ятевої тематики (у дужках матеріали, що присвячені українським сюжетам): 2 (1) на «Історичній правді», 1 (1) на www.historians.in.ua, 3 (2) на «Україні Модерній». Втім, конкретних досліджень на основі українського фактичного матеріалу все ще бракує, адже українські автори неохоче переносять західні методологічні напрацювання на український ґрунт. Можливо, це пояснюється, тим що перекладені на українську або російську мову праці мають переважно теоретичний характер, а на заваді із ознайомленням із іншими стоїть мовний бар’єр.

Серед НДО на пам’ятевому полі найактивнішим є Фонд Гайнріха Бьолля, який запрошує в Україну провідних американських та європейських вчених. Так, остання велика спонсорована Фондом конференція «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства» містила секцію «Пропаганда, пам’ять і повоєнні долі жінок». Хоча треба відмітити, що організовувані Фондом заходи не особливо приваблюють «академічних» вчених, причиною чого мабуть є не так мовний бар’єр як все-таки різні наукові дискурси, що здебільшого досить сильно відрізняються в українських та західних вчених.

Якщо ж говорити про українські тексти про пам’ять, то безперечно вони є неоднорідними. Першу і мабуть найчисельнішу їх категорію складають тексти за назвою «такий-то історичний діяч або подія в національній пам’яті» або прозаїчніше, «такий-то історичний діяч або подія і національна пам’ять», які становлять собою у кращому випадку перший і останній абзаци постмодерністського толку та незрозумілого змісту, а основна частина є власне історичним переказом позитивістського толку та зрозумілого змісту. До memory studies, вони мають лише дуже опосередковане відношення. Звичайно, це не означає, що це неякісні тексти як такі, вони просто знаходяться поза звичними для memory studies способами писання про пам’ять.

Друга частина – це статті про пам’ять західних наукових стандартів, що проте знаходяться поза звичайною для memory studies системою посилань. Це формат згаданих вище Інтернет ресурсів. Не варто цьому дивуватися, адже чітко сказати, що належить до досліджень пам’яті, а що ні, інколи дуже навіть проблематично, особливо зважаючи на їх мультидисциплінарність. Ці праці просто не опираються на «класичну спадщину» і не містять посилань скажімо на Хальбвакса (що вже стало ознакою своєрідного гарного тону), проте роблять внесок в краще розуміння актуальних для memory studies питань.

Тут не місце сперечатися чи відноситься те чи інше дослідження до memory studies. Лише проілюструємо це питання на такому прикладі. Скажімо дослідження про юстицію (правосуддя) перехідного періоду (transitional justice) в країнах Центральної Європи, тобто те як вони давали собі раду із спадщиною комунізму, з одного боку за визначенням відносяться до політики пам’яті, яке у свою чергу є складовою memory studies. З іншого боку, автор такого дослідження цілком вірогідно здивується, дізнавшись що його записують до дослідників пам’яті, а не скажімо юристів-міжнародників. Таким чином, проблеми із окресленням рамок memory studies, його змісту, та взагалі доцільністю виокремлення цієї галузі знань існують.

Нарешті, третій блок праць написаний авторами, які є професійними науковцями, обізнані із загальними підходами у memory studies, та перейшли до даної тематики із інших дисциплін, в основному історії та політології. Будучи досвідченими науковцями, вони розпізнали потенціал нових підходів та адаптували частину з них до своїх знань та цінностей. В результаті з’явилося декілька піонерських праць, що вводять читача в курс справ та дають йому загальне уявлення про нові підходи та способи їх застосування до українського історичного досвіду. Без сумніву, ці праці є позитивним явищем, що вводять до наукового обігу нові пласти знань.

Разом з тим, очікувати від них посилань на модерні західні праці або включеності до актуальних дискусій не доводиться. Більше того, їхня система посилань виглядає досить архаїчною, а подекуди просто незвичною. Інколи у їхніх працях можна зустріти посилання чи не на всіх видатних філософів та соціологів ХХ століття, які дивним чином ув’язуються у пам’ятеву тематику, формуючи цим самим досить громіздкі конструкції, які досить важко надаються до розуміння. Це певним чином нагадує українські підручники, в яких доволі неструктуровано переказуються різноманітні погляди та теорії, проте в настільки великій кількості та кожному із яких приділяється настільки мало місця, що від прочитаного винести можна лише загальну спрямованість тексту. Звичайно, тематика пам’яті перегукується із багатьма актуальними для сучасної науки проблемами, теоріями і поняттями, проте все-таки не так легко зрозуміти, що може дати спроба осмислення сутності пам’яті через призму всіх цих інструментів. Принаймні продовжувати таке вправляння можна до безкінечності, адже дуже багато таких теорій або звертаються до минулого, а отже і до пам’яті про минуле, або стосуються питання творення символічних реальностей, репрезентацій, свідомостей, що очевидно має певний стосунок до того як виникає, змінюється та зникає пам’ять про минуле.

Мабуть, не знайдеться автора, який би поставив під сумнів тезу про міждисциплінарність memory studies. Разом з тим, українськими авторами такий стан речей визнається лише у якості проблеми, яку вони беруться вирішити, звичайно ж шляхом наближення до традиційних дисциплін. Таким чином, згадана мульдисциплінарність трактується як недолік, відхилення від норми, а зовсім не перевага, яку можна і варто використовувати у кожному конкретному дослідженні. Адже чим із більшої кількості вибираєш інструменти, тим ефективнішим має бути результат (звичайно за умови адекватного і коректного вибору). Робиться спроба звести все наявне знання до однієї універсальної парадигми пам’яті, дати чітко визначені та демарковані поняття, окреслити і довести певні закономірності, визначити функції понять. Причому, за визначенням, ці всі закономірності та функції у даних поняттях будуть схожими.

Не викликає сумнівів, що потреба в уточненні контурів студій пам’яті є актуальною. Дійсно, часто можна зустріти довільне трактування тих чи інших термінів або підходів. Проте, зробити це в умовах доволі обмеженого масиву знань, що залучається для аналізу, – непроста справа. І це при тому, що прикладів практичного застосування даного інструментарію до українського матеріалу майже немає.[2]

Іншими словами, якщо спробувати розкласти по поличках дане знання у спосіб, властивий класичним, парадигмальним дисциплінам, то буде розставлене одне і теж, або там будуть величезні пустоти та неточності, бо зайві книги просто будуть здаватися у підвал або розставлятися хаотично. Для виконання цього завдання потрібно принаймні декілька шаф-парадигм. Причому здається, що знання варто було розкладати (класифікувати) відповідно до наявних у самих memory studies поділів, а не довільного бачення у дусі позитивістських історіографічних стандартів. Тобто, якщо вже визнаємо за memory studies статус непарадигмального трансдисциплінарного відцентрового знання, то і аналізувати його вартувало б через призму притаманних йому поділів та способів осягнення таких як травма і пам’ять, конструювання пам’яті, наратив, дискурс та пам’ять, психологічні дослідження пам’яті, історія і пам’ять тощо.

[1] Olick J., Robbins J. Social Memory Studies: From “Collective Memory” to the Historical Sociology of Mnemonic Practices //

Annual Review ofSociology. 1998. №24. Р. 105–140.

[2] Серед винятків можна назвати Грінченко Г. Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в  політиці пам’яті СРСР і ФРН часів «холодної війни». – Харків, НТМТ, 2010. – 336 с.

Віталій Огієнко, кандидат історичних наукстарший науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті (Київ, Україна).

,

Comments are closed.