top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Як змінили гендерні дослідження українську академію й українське суспільство?

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

 

plahotnikХоча слово “гендер” вже широко уживане і навіть дещо зтривіалізоване в українській академії, власне гендерні студії як царина знань розвиваються в нас десь два десятки років. В цьому есеї я хочу бодай в найзагальніших рисах проаналізувати цей шлях. Яких смислів набуває гендерна риторика? Які загальніші теорії та ідеології лягають в основу цих смислів? Що відбувається з революційним і підривним потенціалом гендерної теорії (як критичної думки) в Україні? Як вплинули ці два десятиліття розвитку гендерних студій на загальний інтелектуальний клімат у країні, і що на нас чекає далі?

Як можна розуміти гендер?

Не вдаючись в подробиці, варто все ж зауважити, що західна гендерна теорія пройшла вже кілька етапів та розгалуджень в своєму розвитку з початку 1970-х рр. Спочатку “із монолітного тіла статі виокремився гендер. Стать розглядали як неминучу біологічну різницю між самкою і самцем людини… Гендер вважали варіативним і змінним, соціально сконструйованим фактом культури”.[1] Цей підхід називають статево-рольовим, або біологічним фундаменталізмом, оскільки тут незмінну стать вважають основою для конструйованого гендеру. За влучним виразом Лінди Ніколсон, таку гендерну теорію можна порівняти з вішалкою для пальто, де тілесність однієї з двох статей є неначе штивною основою, на яку «накинуто» різні гендерні характеристики людей. Тіло, стать, сексуальність в цій перспективі виступають чимось природним, незайманим культурою.

Статево-рольовий підхід поширився й істотно вплинув на зміну як академічного ландшафту, так і суспільних політик. З’явився концепт сексизму, через призму якого можна було аналізувати і критикувати начебто нейтральні культурні феномени і тексти. Але скоро ця версія гендерної теорії виявила свою аполітичність: вона була сліпа до категорії влади і глобальних нерівностей, а відповідальність за сексизм покладала на гендерні стереотипи. Розуміння статевих груп як чітко розділених і гомогенних всередині себе доповнювалось ідеєю про те, що від гендерної несправедливості жінки потерпають в одних царинах життя (наприклад, ринок праці), а чоловіки в інших (доступ до дітей після розлучення тощо).

Розв’язати названі суперечності зміг перехід до розуміння не лише гендеру, а також сексуальності, статі й тілесності як культурно конструйованих, і відмова від попередніх есенціалістичних уявлень. Як пише про це Джоан Скотт, “… гендер є соціальною організацією статевих відмінностей. Однак це не означає, що гендер відображає чи випливає з визначених і природних фізичних відмінностей між чоловіками й жінками; скоріше гендер є знанням, що надає значень тілесним відмінностям” (переклад і курсив мій, О.П.).[2] З теоретичної перспективи “все є культурно конструйованим” логічно поставити питання: як тілесні відмінності набувають значень і для чого? Й тоді стає необхідним ще один концепт — влада, що є ключовим для радикально-феміністичної теорії.

Влада і гендер — це майже “близнюки-браття”, а гендерування людей за допомогою суспільних інститутів є нічим іншим, як встановленням владних відносин і розподілів. Це процес “створення” й “оприроднення” відмінностей заради легитимації вже існуючих нерівностей, коли одна група отримує привілеї за рахунок іншої, начебто протилежної: чоловіки привілейовані — жінками субординовані, те саме дорослі і діти, гетеросексуальні й негетеросексуальні, і т.д.

В логіці соціального конструкціонізму можна поставити під питання будь-які буцімто біологічні категорії — стать, сексуальність, раса, вік, тому недивно, що наступним кроком гендерної теорії стала проблематизація “природності” гетеросексуальності (Гейл Рубін): тепер вона також розглядається як інструмент конструювання статі і встановлення влади. Процес гендерування створює не просто жінок і чоловіків як тіла з певними анатомічними особливостями, але: по-перше, протилежних за якостями і властивостями (неначе ми з різних планет), по-другое, “жінок для чоловіків” і “чоловіків для жінок”.

Отже, розвиток гендерних студій в західній соціальній теорії починається із заперечень біодетермінізму і переходу до біофундаменталістських уявлень про стать, тобто руху від повного есенціалізму до часткового. Пізніше відмова від будь-якого есенціалізму (в межах соціально-конструкціоністської методології) видозмінює гендерну теорію, фокусуючись на механізмах влади у фукіанському розумінні цього терміну. Це дозволяє бачити не лише прямі, але й дискурсивні влади, піддавати політичній критиці соціальні інститути і суспільний порядок в цілому. Сьогодні західна феміністична і гендерна спільноти не є гомогенними: хтось стоїть на біофундаменталістських позиціях, а хтось послідовно розпрацьовує антиесенціалістичні візії засобами постструктуралістських теорій. Але загальна логіка процесу є сама такою.

Елітарна маргінальність: українські гендерні дослідження як пострадянський феномен

З початку 1990-х гендерна теорія приходить в наші краї через дослідниць і активісток, які могли читати іншомовні тексти і робити їх переклад чи переказ. В Україні знаковою постаттю в цьому сенсі була Соломія Павличко (1958—1999), а збірка її текстів та інтерв’ю «Фемінізм» якраз і є взірцем такого переказу: фактично, вперше українською мовою були озвучені питання прав жінок через призму ліберальної феміністичної теорії.

Зважаючи на відсутність і неможливість масового феміністичного руху в Україні на початку незалежності, гендерні дослідження формувалися тут як елітарно-маргінальна царина міждисциплінарного знання. Елітарність грунтувалась на вільному володінні мовами і певному академічному статусові, що дозволяв опрацьовувати тексти з гендерної теорії в бібліотеках західних університетів. Маргінальність новонароджених гендерних студій (невизнання їх наукової повноцінності класичною академією) пояснювалась “недостатньою дозрілістю” суспільства в цілому до гендерної теорії і відповідних політик.

Відтак в пострадянському просторі виникала специфічна (відмінна 1970-х рр. на Заході) ситуація, коли формувалася й росла царина знань під нейтрально-конвенційною назвою “гендерні дослідження”, що не мала під собою соціального грунту в особі низового феміністичного активізму. На той час вже й на Заході почали наростати антифеміністичні настрої (так званий backlash – відкат), але пострадянська ситуація була особливо констрастною в цьому сенсі. Переформатування економіко-політичних умов і, відповідно, гендерних моделей і контрактів, продукувала загострене відторгнення фемінізму як асоційованого з радянським гендерним проектом. А розширення культурного простору від радянського (дефіцитарного) до глобального (Голівуд, культура масового споживання) спричинилося до стрімких поляризацій гендерних норм і стилістик: домінувати починають гламурний тип фемінності і брутальна гегемонна маскулінність.

В цих умовах елітарно-маргінальні українські гендерні дослідження немовби знаходились у паралельній реальності до посвякденного життя посполитих громадянок. Гендерні дослідниці і “прості жінки” не чули й не розуміли одні одних, бо хоч і належали до групи жінок, але займали там різні прошарки в термінах класу, реального і соціального капіталу, відтак життєвих цінностей. Водночас в 1990—2000-х гендерна тематика була важливим пріоритетом для західних грантодавців. Гендерні дослідниці звуть ці часи “золоті дев’яності”: щедре фінансування із Заходу і відсутність протидії з боку держави (що проходила якраз через турбулентності перебудови і встановлення ринку) чи церкви створювали винятково сприятливі умови для гендерних досліджень.

“Гендерний клопіт” з методологією

Новостворювані осередки українських гендерних студій опинились в непростій теоретико-методологічній ситуації. Ключові західні тексти з гендерної теорії перекладалися й публікувалися в Росії, і доступ до них завжди був обмежений, так само, як і до перших оригінальних російськомовних досліджень. Критично малочисленні переклади на українську якщо й виходили за грантові кошти, то якість перекладу в більшості випадків повністю унеможливлює читання і розуміння текстів. Ті публікації, що все ж потрапляли в академічний обіг, пропонували переважно ранні (статево-рольові) версії гендерної теорії, але не сучасні соціально-конструкціоністські візії.

Ситуація з літературою [3] значною мірою обумовила характер власних досліджень і текстів, що їх продукували українські гендерні студії. Наприклад, єдиний на той час український підручник “Основи теорії гендеру” (2004) зазнав серйозної критики саме в методологічній площині, оскільки частина його текстів угрунтована в статево-рольовій парадигмі, інша — недорефлексована теоретично, й використовує мішанину теорій, або методологією називає абстрактно-аморфний “гендерний підхід”. В цілому така ситуація з методологією була типовою для українських гендерних студій початку двохтисячних. Можна було б очікувати, що гендерна теорія в Україні буде розвиватися в тій самій логіці, що й на Заході — поступово піддавати критиці біофундаменталістські позиції, розпрацьовувати конструкціоністські візії — але низка політичних обставин, схоже, повертає річище в інший, ледь не протилежний бік.

З початком у 2006 р. державної гендерної політики українські гендерні студії почали змінюватись, адже щоб співпрацювати з державними інституціями, потрібно було звузити фокус до ідей гендерного мейнстримінгу. Теоретично це той самий статево-рольовий підхід, де суспільство виглядає складеним із двох гомогенних груп (жінки й чоловіки), ці обидві групи дискриміновані через “гендерні стереотипи”, тому неефективно використані на ринку праці. Такий стан має бути змінений (помічаєте неоліберальну риторику прибутку?). Крім того, державна гендерна політика дуже опікується питаннями “здорової сім’ї”, розуміючи під цим гетеронормативне подружжя з дітьми. Всі інші “незручні питання” (права жінок-мігранток, репродуктивні права, рівноправ’я сексуальних ідентичностей), що не вписуються в ринкову неоліберальну модель, стають невидимими.

Іншим механізмом “мейнстримінгування” українських гендерних студій є своєрідний спосіб наповнення їхніх бібліотек: на книжкові полиці приходять переважно безкоштовно розповсюджувані видання на кшталт “Основ теорії гендеру”, матеріалів різного рівня конференцій та різних методичних посібників, виданих міжнародними організаціями чи українськими НДО. Їх багато, тому начебто зникає необхідність шукати й читати (або перекладати) теоретичні тексти іноземними мовами, але через специфічну теоретичну якість таких публікацій формується дуже однобоке (переважно статево-рольове) розуміння проблематики. Так гендерно-мейнстримінгова версія гендерних студій відтворює сама себе.

Одним із важливих наслідків переводу гендерної проблематики в Україні на “мейнстримінгові рейки” стало таке її потрактування (і в дослідницькій спільноті також): не варто так наголошувати на дискримінації жінок. В суспільстві існують царини, де жінки поставлені в нерівне становище, але є інші сфери, де дискримінуються чоловіки (як правило, обмежений доступ до дітей після розлучення, строкова служба в армії тощо). Всім погано, всі нещасні, суспільство несправедливе до всіх….а отже: до чого тут жінки?

Так і виходить, що критичний феміністичний потенціал гендерної теорії в її політичному втіленні нейтралізується, а суспільну увагу непомітно, проте настирливо перемикають на так звані “проблеми чоловіків”. Беручи до уваги ту обставину, що основні західні донори останнім часом зменшують фінансування гендерних проектів, або взагалі виключають Україну з переліку цільових регіонів, вітчизняна гендерна спільнота опиняється зараз в досить вузькому коридорі описаного вище “мейнстримівського” зразка гендерної теорії. Варто зазначити, що українська ситуація не є унікальною: в певному сенсі у всіх пострадянських країнах відбувається приблизно те саме. За виразом Сєргєя Ушакіна, категорія гендеру «від “перекладу” на російську втратила свій “революційний запал”, перетворилась на корисну категорію наукової кар’єри”.[4] Західні експертки оцінюють вплив мейнстримінгу на гендерні студії в Європі м’якше, але теж негативно — і в методологічному, і в інституціональному контексті.

Гендерно-дослідницька та інші спільноти: “хвороба правизни”?

“Золота доба” добробуту й приросту українських гендерних досліджень позаду. Нові умови не лише переформатовують спільноти і теми, але й призводять по розколів і потрясінь. Прикметно, втім, що лакмусовим папірцем стає саме методологічна позиція. В нещодавній історії українських гендерних досліджень можна назвати принаймні дві теми, які “розірвали” спільноту не просто на два табори, але на два опозиційні полюси. Перша стосується рецепції жіночого руху Фемен: їх діяльність викликала бурхливі дискусії саме у гендерній спільноті. Частина дослідниць зайняли позицію “іншування” Фемен й відмови визнати їх дії самостійними, а їх протести феміністичними. В основі цієї позиції лежать уявлення про “справжній” фемінізм, що поєднує “істинну” теорію і “правильний” активізм: сенціалістичність і класовість таких поглядів, а також нездатність до альтернативної оптики є очевидними.

Інша тема стосується наростаючих звинувачень гендерної політики в “пропаганді гомосексуалізму”, що все виразніше звучать з боку церкви та консервативно налаштованих громад. Ці закиди очікувані і зрозумілі: дійсно, сучасна гендерна теорія і грамотно впроваджувана гендерна політика є визвольною й емансипаторною для багатьох груп, що субординовані в патріархатному режимі. Однак частина української гендерної спільноти починає усіляко спросовувати звинувачення, виправдовуватися, що ніяка це не пропаганда, і що “гендер” не має жодного стосунку до теми сексуальності взагалі, й гомосексуальності, зокрема! А коли в 2012 році у програму наукової конференції “Гендерні революції” (Харків) увійшли доповіді, присвячені критиці гетеронормативності та правам трансгендерних людей, ця сама частина гендерної спільноти влаштувала гучний бойкот конференції: мовляв, організаторки «очорнюють, паплюжать здобутки, які нам приніс гендерний рух» (дослівна цитата).

Найцікавіше, що їхня позиція не лицемірна, а абсолютно щира, бо в мейнстримінгову версію гендерних досліджень, що домінують у нас сьогодні, сексуальність і справді ніяк не включена, вона там виглядає вродженою й незмінною біологічною особливістю людини. І нехай би це лишалося особистими науковими преференціями, якби теоретична позиція не конвертувалася сьогодні в позицію політичну. Останніми роками посилюється контроль держави над освітою і громадянським суспільством, все відчутніша в голосі влади право-консервативна риторика, наростають публічні прояви ксенофобій і моральних панік. В цих умовах розбудовувати гендерні студії на есенціалістичних (статево-рольових, мейнстримінгових) засадах означає, на моє переконання, відтворювати й посилювати ідеологію неопатріархату. Тобто відпочатку революційна теорія перетворюється на свою протилежність.

Що далі?

Розмірковуючи над вірогідним розвитком подій в українських гендерних студіях, цікаво подивитися на сусідню державу, Росію, що може слугувати наразі зразком повороту до правоконсервативних суспільних настроїв і державних політик. Доказом цьому — низка гомофобних законів та законопроектів, атаки на правозахисні громадські організації, оголошення фемінізму “ворогом нації” (як це відбулося на суді над Пуссі Райот). За таких умов, вважає російська дослідниця Єлєна Здравомислова, гендерні дослідниці “що починали із статево-рольового підходу… в тренді вони постійно радикалізуються. Якщо вони цю тему не покидають, то все більше говорять про нерівності, про владу”. І далі: “оскільки гранту вже нема, а місцеві еліти підозріло ставляться до гендерних досліджень, то вони повертаються до соціології сім’ї чи досліджень жінок. А ті, хто лишилися в гендерній тематиці, хто не капітулювали, ті розуміють, що тепер треба артикулювати свою позицію більш критично”.[5]

Сьогодні українські гендерні студії вочевидь знаходяться на роздоріжжі. Хочеться вірити, що “російський сценарій” нас обмине, проте залишається питання: завдяки чому можуть приростати в Україні радикальніші, критичніші гендерні теорії? Адже ні держава, ні наукові та освітні соціальні інституції, ані бізнес в них не зацікавлені? На мою думку, розвиток нових критичних теорій обумовлений двома чинниками. Перший — це запит “знизу”, тобто наростання дієвого й потужного громадського активізму, що потребує відповідного типу теорії. В нашому випадку це можуть бути антидискримінаційні рухи, радикально-феміністичний та ЛГБТ активізм, антикапіталістичні рухи. Іншим чинником є спроможність академічної спільноти відповісти на суспільний запит і продукувати саме цей тип знання — а це можливо за умови відкритості академії, вільного інтернаціонального обігу й обміну знань, укріплення академічних свобод і університетських автономій.

Ці мої висновки є не лише результатом теоретичних міркувань, але й угрунтовані в практичному (на мій погляд — досить обнадійливому) власному досвіді. Маю на увазі проект “Гендер, сексуальність і влада”, що вже третій рік працює на обмін досвідом і підвищення теоретичного рівня серед викладацтва гендерних студій у пострадянському просторі.[6] Ми запрошуємо до діалогу професорок із Європи і США, обговорюємо локальні й глобальні проблеми, беремо участь в активістських подіях і рефлексуємо над активізмом, дискутуємо радикальні освітні філософії та стратегії.

Інша важлива подія — це вихід у 2013 році підручника “Гендер для медій”[7], що є радикально-критичним, методологічно виваженим і послідовним навчальним продуктом. Підручник є у вільному доступі, і вже широко використовується не лише в університетах, але й активістских спільнотах. Упевнена, що завдяки (також) йому обличчя українських гендерних студій найближчим часом почне змінюватися: осучаснюватися, радикалізуватися, політизуватися. А це якраз те, чого я й мої однодумиці прагнемо.

  1. Гендер для медій: підручник із гендерної теорії для журналістики та інших соціогуманітарних спеціальностей / За ред. М. Маєрчик, О. Плахотнік, Г. Ярманової. К.: Критика, 2013. – С. 43.
  2. Scott J. «Gender: A useful category of historical analysis» // Scott J. Gender and the politics of history. New York, 1988. – Р.32.
  3. Питання книговидавництва з гендерної тематики я аналізую в статті: Плахотнік О. Неймовірні пригоди гендерної теорії в Україні // Критика, 2011, № 9-10 (167-168), с.17-22.
  4. Ушакин, Сергей. 2000. Gender (напрокат): полезная категория для научной карьеры // Гендерная история: pro et contra / Под ред. Марианны Муравьевой. – СПб.: Нестор. – С. 34–39.
  5. Єлєна Здравомислова, інтерв’ю для проекту CRF (CRC, CEU, 2012). Цитата не публікувалася.
  6. Трохи детальніше про проект тут.
  7. Гендер для медій: підручник із гендерної теорії для журналістики та інших соціогуманітарних спеціальностей / За ред. М. Маєрчик, О. Плахотнік, Г. Ярманової. – К.: Критика, 2013. – 216 с. Проект підтриманий Фондом імені Гайнріха Бьолля, представництво в Україні.

 

Ольга Плахотнік, канд.філос.наук, доцентка кафедри філософії Національного аерокосмічного університету “ХАІ” (Харків).

,

Comments are closed.