top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Люди чи структури: де причини занепаду політичної науки в Україні?

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

В редакцию журнала “The Bridge-МОСТ” поступил текст от украинского коллеги Юрия Мациевского, посвященный анализу ситуации с политической наукой в Украине. Мы публикуем его ниже и, пользуясь случаем, хотим пригласить наших читателей к публикации своих небольших статей и эссе, касающихся проблем гуманитаристики и – шире – постсоветской академии. Редакция также просит присылать сообщения о новых изданиях, книгах, конференциях, дискуссиях и других научных событиях для раздела “Новости”.

 

Люди чи структури: де причини занепаду політичної науки в Україні?

На початку 1990-х років Сергій Білокінь поставив питання: чи має Україна історичну науку? Кілька років пізніше Марк фон Гаґен вивів це питання на рівень міжнародної дискусії. Йшлося, звісно, не про історію як таку, а про її рецепцію і трансляцію науковими осередками в світі. Висновок американського професора був невтішний. Українська історія, україністика взагалі, поза кількома винятками, була фактично відсутня в европейських, американських чи азійських університетах. Питання про те, чи має Україна науку політичну, також лунало не раз, у різний час і в різний спосіб. Нещодавно у «Критиці» його порушив Сергій Куделя («Чи можлива в Україні політична наука?»: «Критика», 2012, ч. 1-2). Відповідь на це питання втішає ще менше. В Україні досі немає політичної науки у сенсі наукових досліджень. Я загалом поділяю цей висновок, але не поділяю радикальних суджень і повчального патосу статті. Крім того, я вважаю, що причини слід шукати глибше. Так чи інакше текст змушує уважніше поглянути на ситуацію і поставити декілька вужчих питань. Почну з двох вступних зауваг.

Коли говоримо про політичну науку, мусимо розрізняти викладання і дослідження. З-поміж політичних досліджень, про які пише Куделя, мусимо розрізняти академічні (університетські) та експертні (аналітичні). Якщо перші великою мірою залишаються описовими і нормативно орієнтованими, то другі – переважно емпіричні. В Україні діє 47 визнаних think-tanks, що ставить нас принаймні за кількістю на 25 місце у світі і 3 місце у Східній Европі (Див.: 2011 Global Go To Think Tanks Index Ranking and U.N. Presentation; http://www.gotothinktank.com). Статтю Куделі побудовано на протиставленні доброї «західної» і «поганої» або відсутньої української академічної політології. Таке протиставлення хоча й очевидне, проте досить грубе. Не всі опубліковані на Заході праці дають нове знання, як і не всі видані в Україні тексти є суцільно описові. Втім, я тут не збираюся відбілювати українські дослідження. Зрозуміло, що у західній англомовній традиції у соціяльних науках є визнані всіма засади здійснення досліджень, чи своєрідний канон, а в Україні є тільки його відблиск у формі вимог до наукових праць. Стиль протиставлення, крім того, виказує вибір академічної ідентичності автором. Не хочу піддавати сумніву право кожного науковця будувати свою наукову кар’єру там, де йому ліпше. Проте академічна ідентичність є важливою не так у розумінні ототожнення себе з тією чи іншою академічною спільнотою, як у розумінні соціяльної практики. Коли ми хочемо змінити щось на краще, ми свідомо долаємо наявні обмеження і впроваджуємо зміни там, де вони необхідні.

Аґенти чи структури?

Далі я перейду до предметного обговорення винесеного у заголовок питання. Нагадаю, що головною причиною занедбаного стану політичних досліджень в Україні, Куделя вважає відсутність академічної спільноти. Іншими словами, нам бракує «аґентів» змін. Попри те, що таке пояснення слушне, воно неповне. Тому я спробую доповнити картину, зосередившись на «структурах», у яких ці «аґенти» функціонують. Дискусія про роль аґентів і структур має довгу історію у політичній науці. Тепер, коли науковці, здається, погодилися, що ці пояснення повинні не протиставлятись, а доповнювати одне одного, початок дискусії нагадує суперечку про курку і яйце. Я не хотів би, щоб і ця дискусія пішла звичним шляхом. Тому пропоную не так альтернативні, як додаткові пояснення до того, що вже окреслив Куделя, аби подальша розмова зійшла з пошуку причин до пошуку виходу з теперішнього стану.

Справді, українська політнаукова спільнота атомізована і не виконує властивих таким спільнотам функцій контролю за якістю наукової продукції та дотримання етичного кодексу в галузі. Справді, в Україні протягом двадцяти років якість політичних досліджень не досягла ні европейського, ні американського рівнів, а опис уже відомих речей не переріс у їх пояснення. Врешті, треба визнати й те, що використання кількісних, так і якісних методів досліджень залишається радше винятком, ніж правилом.

Перелік причин цього стану в автора зводиться до трьох: 1) домінування у науковому середовищі науковців, що «вийшли з шинелі наукового комунізму і катедр історії КПРС»; 2) незнання сучасних методів досліджень і доробку европейських і американських авторів; 3) «україноцентричний» фокус досліджень, що виявляється в орієнтації на російські, а не західні зразки.

Тут можна було би перелічити і набагато більше причин, які стримують розвиток не лише політичної науки, але й суспільних наук загалом. Кожен за бажання міг би доповнити цей перелік. Чи справді в такому разі соціяльні науки неможливі у неліберальних суспільствах? Дивлячись на Латинську Америку, Росію чи Китай, бачимо, що можливі, але їх стан від країни до країни і від дисципліни до дисципліни досить різний. У Латинській Америці політичні події (часті зміни урядів і рухи то до демократії, то від неї) призвели до появи «транзитології». Тимчасом у Росії згортання демократизації на початку ери Путіна поставило дослідників перед вибором: зберігати відданість режимові чи науці. Це розкололо тамтешню політнаукову спільноту на лояльну більшість і нелояльну меншість, яка об’єдналася у кількох наукових осередках, де соціяльні та політичні дослідження залишаються «живими». Китай тут виглядає окремим випадком, але не через те, що соціяльні науки там іще років тридцять тому суттєво відставали від природничих. Тривалий економічний розвиток і усвідомлення потенціялу Китаю спричинили «вибух» «Китайських досліджень» не лише у різних частинах світу, але й стимулювали їх розвиток у самому Китаї.

Отож причина (або причини) занепаду політичної науки в Україні полягають не так в аґентах змін, як у структурах, у яких ці аґенти функціонують. Іншими словами, причина не у відсутності наукової спільноти, чи навіть її якости, як у відсутності академічного середовища у якому можливі політичні, і не тільки, дослідження. На сьогодні в Україні є понад 800 кандидатів і 154 доктори політичних наук. Якщо взяти до уваги, що політичними питаннями займається значна кількість людей із дипломами кандидата і доктора з філософських, історичних чи соціологічних наук, то хоч і дифузна, але таки політнаукова спільнота в Україні існує. Інша річ – якість наукової продукції, яку ця спільнота продукує. Доводиться погодитися зі спостереженням Куделі про те, що лише кілька осіб мають опубліковані на Заході монографії. Проте у колективних працях українців буде з десяток, а в міжнародних журналах статті опублікували близько двох десятків дослідників. Якщо оцінювати наукову спільноту не за кількістю, а за визнанням її наукової продукції у світі, то наша політнаукова спільнота не перевищить пів сотні осіб. Потенційно вона є більшою, якщо взяти до уваги маґістрів і докторів, які здобули другу освіту на Заході і працюють в Україні. Це переважно люди середнього та молодого віку, які тільки починають наукову кар’єру. Сюди слід додати викладачів і дослідників, що бували за кордоном у рамках академічних обмінів. Разом вони можуть стати самодостатнім ядром політичних науковців, про яких пише Куделя. Це, послуговуючись висловом Маркса, «клас у собі», але ще не «клас для себе».

Хоча якість академічних політичних досліджень в Україні не досягає світових стандартів, я далекий від думки, що геть усе видане в Україні не має наукової цінности. Тут можна жалітися на те, що у нас досі немає бодай одного справді наукового журналу, чи те, що немає дієвої професійної асоціяції. Кілька спроб створити одне і друге були, але всі зазнали невдачі. Отож причина таки не в людях, а у структурах (інститутах), у яких люди взаємодіють. Іншими словами, у нас немає академічного середовища. Що таке академічне середовище? Це сукупність норм і зразків поведінки, що стимулюють науковий пошук. Це переважно неписані правила, які базуються на таких принципах:

– наукова діяльність, як і будь-які інші види людської діяльности, передбачає конкуренцію;

– якість наукової продукції визначається її визнанням на науковому ринку;

– жодні знання не є абсолютними. Науковий пошук – це безупинний процес конструювання, верифікації та фальсифікації теорій.

Якщо у суспільстві, в університеті, на катедрі немає наукової конкуренції, яка стимулює появу якісної наукової продукції, а наявна продукція захищена статусом її носіїв, то таке середовище не можна вважати академічним.

Три моделі освіти

Наведені тут приклади латиноамериканських країн, Росії чи Китаю кажуть нам, що академічне середовище, хоч і в обмеженому вигляді, а таки можливе. Виглядає так, що у неліберальних суспільствах таке середовище виникає не завдяки, а всупереч усталеним інститутам і практикам. Це своєрідні острівці, творені свідомими зусиллями людей. Ці острівці виникають в університетах і в недержавних дослідницьких установах. По-іншому їх можна назвати осередками громадянського суспільства, тому що продукт, який вони створюють, себто нове знання, служить суспільству, а не приватним інтересам чи владі. Тут ми повертаємось до ролі людей, які, каже досвід, можуть створювати сприятливі або несприятливі для розвитку науки структури.

Середовище, яке існує в університеті, відображає базову модель освіти. Дещо спрощено можна говорити про три широкі моделі освіти, що сформувались у XX столітті й існують до сьогодні: репресивну, ліберальну і гібридну. Кожна з них відповідає базовому типу суспільства в якому вона домінує. Репресивна модель заснована на придушенні будь якої думки (ініціятиви), що виходить за межі усталених догм. Колектив у такій моделі все, індивід – ніщо. Таку модель знаходимо в тоталітарних режимах XX століття. Протилежною до неї є ліберальна модель освіти, що заснована на принципах критичного мислення, нестандартного сприйняття дійсности, стимулюванні творчости й інновацій. Індивід там не є членом лише однієї групи, а співпрацює з іншими одразу в багатьох групах. Це формує навички соціяльної взаємодії і відповідальности за свої вчинки. Ця модель у цілому відповідає режимові ліберальної демократії. Щось проміжне знаходимо у тих суспільствах, які позначають дефініціями з префіксами пост- чи нео-. Така модель, що її найзагальніше можна назвати гібридною, в різних пропорціях поєднує в собі елементи репресивної та ліберальної освіти. Якщо поглянемо на провідну модель освіти в Україні, то її можна назвати пострепресивною. Така модель буде типовою і для більшости пострадянських країн. Університети там не є самоврядними установами. Залежність від міністерства, яке надає держзамовлення та фінансує переважно навчальну, а не наукову діяльність перетворює їх на продовження школи. Конформізм і місцевий варіянт політичної коректности лежать в основі такої моделі. Недарма українські університети ще й досі займаються виховною роботою. Одним із наслідків, наприклад, є збереження і безумовне використання займенника «ми» в наукових роботах. Соціяльні, зокрема політичні дослідження, здебільшого є псевдонауковими, і переважна частина наукової спільноти сприймає це як належне.

Як створити академічне середовище у постсовєтському університеті?

Логічним виглядає два шляхи творення таких осередків, які умовно можна назвати «витворення структури» і «трансформацію структури». Перший означає створення цілковито нового типу університету, а з ним і живого академічного середовища, на зразок Центральноевропейського університету в Будапешті чи Европейського університету в Санкт-Петербурзі. Створювати такий університет уже пізно, а може, ще зарано. В Україні є кілька університетів, що були засновані чи перезасновані після 1991 року. Це вже не совєтські установи, але ще й не ліберальні. Перше покоління викладачів, яке починало розбудову цих університетів, виховала радянська школа. Сьогодні їх, напевно, можна порівняти до «ліберальної» опозиції в лавах КПРС, але так чи так вони поряд із ліберальними цінностями принесли й інституційні зразки управління, взаємодії та прийняття рішень, що були характерні для радянських освітніх установ. Виховане у такому дифузному інституційному середовищі друге покоління викладачів, яке водночас є першим пострадянським поколінням, всотало якісь елементи ліберальної освіти. Типовим переконанням, наприклад, є те, що хабарі чи плаґіят це непристойно, але часто-густо у своїх особистих академічних кар’єрах це покоління змушене рухатися типовими радянськими шляхами: здобувати ступінь кандидата та доктора наук, у викладанні підтримувати тематичний, а не проблемний підхід, шукати прихильности керівництва, а не визнання у науковому світі.

Якщо перший шлях означав би імплантацію структури, то другий – трансформацію чинних структур ізсередини через залучення нових людей. Тут виходом могла би стати свідома політика перекваліфікації місцевих викладачів і залучення до університетів випускників західних шкіл, які готові нострифікувати свої дипломи в Україні. Але для цього потрібне не тільки бажання ректорів мати у своєму колективі таких спеціялістів, але й зрозуміла перспектива кар’єрного росту, чого навіть найвідкритіші до змін університети запевнити не можуть. Без нострифікації диплома наукову кар’єру в Україні зробити неможливо. А без ліквідації цієї норми поштовх до реформування української освіти також неможливий. Жоден із міністрів освіти в Україні не наважився чи не зміг подолати опору тих, хто виступає за збереження цієї норми. Якщо талановита молодь після здобуття освіти на Заході і хоче працювати в Україні, то абсурдна процедура нострифікації перешкоджає їм у цьому. Підтримки цих людей на місцях майже немає, тому й амбітні маґістри і доктори шукають можливостей у тих інституційних середовищах, де вони отримали освіту. Так суспільства обмеженого доступу, яким є Україна, втрачають науковий потенціял, а суспільства відкритого доступу їх здобувають. (Що з тим форматуванням?)

Другий шлях виглядає реалістичнишим чи, сказати б, менш проблематичним, хоча набута інерція й інституційні обмеження певности не додають. Проблемою тут є те, що типові інститути і практики є тривкішими і дієвішими, ніж будь-які нові. Щоб змінити ці практики, потрібні свідомі зусилля всіх зацікавлених гравців: ректорів, деканів, завідувачів катедр і викладачів. Втім, виглядає так, що у більшості випадків саме викладачам доводиться долати опір решти учасників. Подолання опору можливе, якщо знати, що і як робити. Тут цілком доречними могли би стати Куделині вказівки, що стосуються опанування сучасних методів досліджень, відмови від опису і перехід до пояснення дійсности, орієнтація як на класичні праці, так і на останні дослідження. Слід змінити і спосіб викладання – відмовлятись від репродуктивного, тематичного викладу і переходити до проблемного. Зміни у цих напрямках комусь можуть здатися надважкими, проте вони такими не є. Зі свого досвіду знаю, що їх можна впровадити протягом трьох-п’яти років.

Академічне середовище здатне виникати і спонтанно. Кожен, хто працює в університеті, може бути творцем і учасником такого середовища. Пригадаймо собі випадок, коли дискусія, якщо вона не йшла у форматі «хто мудріший», підштовхувала до появи нових питань, пропонувала новий погляд на усталені речі, тобто відкривала нову дійсність. Суттю академічного середовища є невпинна дискусія. Формами такої дискусії в університеті є проблемне читання лекцій, семінар, презентація, круглий стіл, конференція тощо. Інтенсивна наукова комунікація у професійних журналах та ЗМІ є проявами присутности академічного середовища у публічному просторі. Чим більше осередків наукової дискусії виникає, тим ширшим є академічне середовище. Чим інтенсивнішою є наукова і публічна комунікація, тим академічне середовище є глибшим.

Отже, починати варто з малого:

1) Повернути живу дискусію в авдиторію. Така дискусія має починатися з критичної оцінки текстів (теорій) і продовжуватися перевіркою їх придатности для пояснення дійсности.

2) Започаткувати науковий семінар на катедрі, де викладачі й аспіранти презентували би свої дослідження.

3) Створити дослідницький осередок – центр, лабораторію, школу, який виводив би результати досліджень у публічний простір.

У багатьох університетах ці інститути вже є, але важливо, щоби вони були реальними осередками наукової комунікації. Якщо мікро-академічні спільноти розпочнуть і поглиблять наукову комунікацію, встановлять стандарти наукових досліджень, це має призвести до покращення якости наукової продукції.

Коли кількість живих осередків перейде певну межу, можна очікувати на появу справжнього професійного журналу, а потім і на появу дієвої асоціяції, що сприяли б залученню українських дослідників до світової наукової спільноти. Умовою успішної інтеґрації має бути перехід на мову міжнародної комунікації. Доки ми не почнемо писати тексти англійською мовою і напряму спілкуватися з фахівцями з інших країн, шансів на інтеґрацію майже немає. Приклади успішної інтеґрації «периферійних» у сенсі географічного розташування центрів є скандинавські чи японські наукові установи, що друкують свої видання двома мовами.

Питання про те, які проблеми вивчати, загальні чи локальні – однозначного розв’язку не має. З Вашинґтона виглядає так, що загальні є важливішими. Проте чи можливо в Україні «вистрибнути» на глобальний рівень? Теоретично так, але ж досвід тих самих США каже нам, що процес «розгону» тривалий. Глобальною західна англомовна політична наука почала ставати після Другої світової війни, коли відбулася зміна дослідницької парадигми. Чому ми дізнаємося про себе більше з праць західних авторів? Напевно тому, що їхні роботи є власне дослідженнями, що пропонують новий погляд на усталені речі. Можна поставити питання по-іншому: чи можна дізнатися про одне явище, присутнє у багатьох випадках, якщо ми не знаємо як це явище виявляє себе в одному випадку? Однозначної відповіді тут немає тому, що пояснення може будуватись як індуктивним, так і дедуктивним шляхом. Україна, як і більшість посткомуністичних і пострадянських країн, є добрим «полігоном» чи природною лабораторією, що дає змогу перевіряти вже дані пояснення і пропонувати нові. Тому цей заклик іще не на часі. Ми не можемо ставити глобальних питань, доки не зрозуміємо, де ми є і що з нами відбувається. Це, однак, не означає, що ми повинні «замикатися» лише на Україні. Порівняльні реґіональні дослідження, як і спеціялізації на окремих реґіонах, можуть стати перехідною ланкою від локальних до глобальних питань.

Висловлені думки є запрошенням до розмови про пошук шляхів подолання занедбаного стану політичної науки, творення живого академічного середовища і покращення якости політичних і соціяльних досліджень. Якщо ми самі собі не допоможемо, тут нам ніхто не допоможе.

*Текст ранее опубликован в: “Критика” №6 (176), 2012. С. 10-12. Публикуется с согласия автора.

Юрій Мацієвський, доцент кафедри політології Національного університтету «Острозька Академія», Керівник Центру політичних досліджень НаУОА.

,

Comments are closed.