top

МАГ/The International Association for the Humanities     ЖУРНАЛ МЕЖДУНАРОДНОЙ АССОЦИАЦИИ ГУМАНИТАРИЕВ | Volume 5, Issue 1 (34), 2016.

Час збирати каміння…

Twitter ButtonGoogle+ ButtonFacebook Button

Как сообщалось в предыдущем выпуске “The Bridge-МОСТ”, в Харькове вышел специальный номер журнала “Схід-Захід”, посвященный проблемам постколониального дискурса на постсоветском пространстве: “Схід-Захід: іст.-культ. зб. Вип. 16–17. Нео-анти-колоніалізм vs нео-імперіалізм: релевантність постколоніального дискурсу на пострадянському просторі за ред. Г. Грінченко, Т. Дзядевич” (Східний інститут українознавства ім. Ковальських та ін.; Харкiв, 2013). В течение последнего года в России также вышли два больших тома, посвященных постколониальной тематике: недавно опубликована по-русски книга Александра Эткинда “Внктренняя колонизация. Имперский проект России” (М.: Новое литературное обозрение, 2013), а несколько ранее вышел сборник под редакцией Александра Эткинда, Дирка Уффкльманна и Ильи Кукулина “Там, внутри. Практики внутренней колонизации в культурной истории России” (М.: НЛО, 2012). Обе книги сразу же стали предметом обсуждений в гуманитарной среде: очевидно, тема “постколониальности” становится той исследовательской рамкой, которая позволяет ответить на интеллектуальные вызовы сегодняшнего дня. Мы попросили со-редактора “постколониального” выпуска журнала “Схід-Захід” Татьяну Дзядевич представить новое издание.

 

zxid_zaxidЧас збирати каміння…

1989 рік… Центральною Європою прокотилася хвиля мирних революцій. 1991 рік… Путч, Біловежська пуща, падіння СРСР. Двадцять років по тому. У виші пришло покоління, народжене у незалежних (незалежних від кого і від чого?) країнах. Водночас у більшості “пост-”країн при владі люди, которі почали своє сходження кар’єрними сходами ще за радянських часів. Майже всюди досліджують ностальгію чи остальгію за часами комунізму. Квазі-комуністичне минуле і досі присутнє у топографії, пам’ятках і пам’ятниках, індивідуальній та колективній пам’яті. Після ейфорії свободи перших років незалежності стало очевидним, що не все просто, і однозначних відповідей на питання “Хто винен?” і “Що робити?” немає. Постколоніальний інструментарій, до якого у Східній та Центральній Європі ставилися обережно, виявився конструктивним теоретичним підґрунтям, яке може вивести дискусію про травматичне минуле і неоднозначне сьогодення у конструктивне русло.

З цієї перспективи ідея спецвипуску історико-культурологічного часопису “Схід — Захід”, присвяченому постколоніальній тематиці, відбиває реалії часу. Симптоматично, що останнім часом відбулася низка конференцій із суміжної тематики, було заявлено кілька видавничих проектів тощо. Праця Олександра Еткінда про російський внутрішній колоніалізм викликала активну дискусію, окрім неї з’явилося кілька інших монографій сучасних дослідників (Лариса Масенко, Даріуш Скурчевський, Ян Сова, Тамара Гундорова, список можна продовжувати), присвячених рефлексіям щодо постколоніалізму і застосуванням цієї методології у центрально- східноєвропейському контексті. Це свідчить про нагальну потребу відрефлексувати пройдений шлях останніх двадцяти років.

Назва проекту “Нео-анти-колоніалізм vs нео-імперіалізм: релевантність постколоніального дискурсу на пострадянському просторі” здається звучить надто складно. Проте заявлена у назві проблема змогла “зачепити” багатьох дослідників із різних куточків світу. До слова сказати: на початковому етапі відбору заявок у нас було більше шестидесяти учасників – науковців, котрі висловили бажання взяти участь у проекті. До заключної частини, звісно, дійшли далеко не всі. Хтось, заявивши тему, на жаль, не зміг написати текст, чийсь текст не пройшов кваліфікаційний відбір – ньюанси академічного життя. Проте тридцять статей у збірнику, якому не передувала ані конференція, ані круглий стіл чи інше публічне обговорення, свідчать про актуальність проблеми. Деякі матеріали вже були надруковані, але автори (Ева М. Томпсон, Керстін Йобст, Сергій Ушакін) надали дозвіл на друк українською мовою. Щодо делікатного мовного питання – часопис двомовний, робочі мови – це українська та англійська, тексти, написані іншими мовами (російською, польською, німецькою) перекладались українською мовою.

Збірник “Нео-анти-колоніалізм vs нео-імперіалізм: релевантність постколоніального дискурсу на пострадянському просторі” складається із восьми тематичних блоків, а також блоку рецензій на сучасні дослідження, релевантні до загальної концепції тому. Кожний тематичний блок маркує так звану ситуацію “пост-”. На певному етапі роботи над збірником стало зрозуміло, що тут розділяти пост-радянський і постколоніальний дискурси не варто, тому назви розділів були синхронізовані під загальним гаслом “пост-”. Перший блок — теоретичний. Він відкривається статтею Еви М. Томпсон “Чи можливе спілкування? Про епістемологічну несумісність у сучасному академічному дискурсі”. У статті авторка екстраполює роздуми А. Макінтайра з книжки “Три конкуруючі версії морального дослідження: енциклопедія, генеалогія, традиція” на дихотомію, характерну для сучасного академічного дискурсу Центральної та Східної Європи, коли моральне і інтелектуальне начала розділені. Томпсон закликає звернутися до традиції, орієнтованої на на “нероздільність морального й інтелектуального життя”. Така настанова відбила загальну ідею збірника зорієнтовати розгляд “пост-” ситуації у аксіологічному ключі. У наступній статті “Клопітні (пост)колонії Європи” Даріуш Скурчевський говорить про, так звану, “орієнталізацію” центрально- та східноєвропейського регіону. Третьою цеглиною теоретичного блоку стала праця Раси Чепайтене “Спадщина у (пост)суспільстві: дисонанс, конфлікт чи пошук згоди?”. Авторка звертає увагу на контроверсіність постколоніального дискурсу у контексті охорони культурної спадщини. Чепайтене говорить про проблему дефініювання спадщини у постколоніальному дискурсі. Стаття Керстін Йобст “Де є російський Схід? Орієнт-дискурс та імперське правління в царській державі” суголосна сучасним дискусіям щодо внутрішнього колоніалізму Росії, а також екстраполює класичну працю Едварда Саїда на російські реалії.

Другий тематичний блок маркує питання формування нових тенденцій у країнах пострадянського простору. Чи не у першу чергу тут можна говорити про практику перекладання відповідальності за сучаснні проблеми на комуністичне минуле. Насамперед про це йдеться у статті Антоні Долежалової “Громадянське суспільство у Чеській Республіці після 1989 р.”. Авторка говорить про низку чинників, які детермінують особливість розвитку громадянського суспільства у постсоціалістичній Чехії. Про ситуацію сучасної української культури пише Микола Рябчук у статті “Квазі-меншинна / квазі-діаспорна модель функціонування української культури в Україні: постколоніальна амбівалентність”. Автор зазначає, що на рівні соціального статусу сучасна україномовна культура не стала культурою суверенної нації. Ганна Черненко і Станіслав Шумлянський у статті “Навколомовні дискусії у новітній Україні” продовжують тему мовного питання сучасної України. Автори обґрунтовують і аналізують низку мовозахисних механізмів: дискурси гегемонії, прагматики, вищості та рівності. Світлана Шакірова статтею “Постколоніальний націоналізм у Казахстані: у пошуках громадянської та етнічної єдності” розширює географію збірника, аналізуючи специфіку процесу націєтворення у Казахстані. Крім введення у збірник тематики пострадянського Казахстану праця Шакірової важлива тим, що вона артикулюює роль “органічних” і “критичних” інтелектуалів (дефініція Шакірової. — Т.Д.) у сучасних процесах націєтворення.

У третьому блоці зосередженно матеріали, присвячені формуванню публічного дискурсу пам’яті. Постколоніальний інструментарій дозволяє висвітлити аспекти, котрі зазвичай залишаються неозвученими. Тож цей блок крім багато факторафічного матеріалу цікавий з методологічної точки зору, бо ілюструє як теорія постколоніалізму може застосовуватися для аналізу колективної пам’яті. Сергей Ушакін у тексті “Зобов’язані простору: постколоніальний націєпростір між Сталіним і Гітлером” зосереджується на проблемі функціонування нових постколоніальних дискурсів і процесі повторного творення колоніальної свідомості. Дослідник аналізує дискусії навколо Хатинського меморіалу і поховань у Куропатах, а також творення нового “місця пам’яті” – відновлених воєнних укріплень недалеко від Мінська і названих “Лінія Сталіна”. Сучасну політику пам’яті і спроби символічного привласнення Криму, а також діяльність Росії, спрямовану на внутрішню ізоляцію півстрова, аналізує Фелікс Мюнх у статті “Кримський півострів: пробуджені символи царського імперіалізму i сучасні тенденції ексклавізації”. Третім текстом блоку стала праця Ліни Клименко “Оплакування чи прославляння? Святкування Полтавської битви і політика історії у пострадянській Україні”, приясвячена аналізу комемораційних заходів навколо відзначенні 300-ї річниці Полтавської битви.

Наступний розділ збірника присвячений сучасному стану студій націоналізму, що входять у силове поле постколоніальної теорії. Першою роботою цього блоку стала порівняльна стаття Романа Горбика “Медійні імперії. Орієнталізм у медіа-зображеннях Індії та України: сase study британської і російської преси”. Автор застосував ідеї Едварда Саїда для аналізу конструювання образів України та Індії у (пост-) імперських медіа — російських газетах “Труд” та “Известия” і британських “Times” та “The Sun”. Вкотре до теми “Тараса Шевченко й Україна” звертається Єнні Альварт у статті “Постколоніальний синдром” і Тарас Шевченко як місце пам’яті”. Дослідниця трансформує образ Шевченка у ймовірний засіб інтеграції українського суспільства. Стаття Яна Сурмана “Постколоніальний погляд на габсбурзькі периферії: русини, українці і польська ідея “цивілізації” у Галичині” має полемічний характер і цікава тим, що автор переносить акцент застосування постколоніальних теорій з Росії у площину Габзбурзької імперії, маркуючи “колондайк” ймовірних напрямків розвитку постколоніальних студій у межах україністики. Фінальним акордом цього блоку стала робота Ольги Шутової “Кулінарні дискурси білоруського націоналізму: про “справжню білоруську кухню” і “картоплеїдів”, у якій авторка рознлянула специфіку формування білоруської національної ідеї крізь призму національної кухні.

Дослідження проблеми плагіату у контексті постколоніальних студій має свої перспективи. У п’ятому блоці збірника було частково окреслено ймовірні підходи аналізу. Введенням у проблематику стала стаття Ольги Бурукіної “Плагіат у науковому дискурсі: добра воля чи еквілібріум?”. Авторка різнобічно визначає плагіат з точки зору лінгвістики, економіки, та юриспруденції. Проте передусім у центрі її уваги знаходиться науковий плагіат. Логічним продовженням роздумів щодо феномену плагіату у контексті пост-радянського стала робота Ганни Черненко “Чужої думки зайвина: про страх, статус і тривіальність”. Авторка переносить акцент із проблеми привласнення чужих думок, на проблему відмови від власної думки, нівеляції себе як мислячого самостійного індивідума через брак самоповаги і впевненості у цінності власних ідей. Лінію філософського осмислення феномену плагіату продовжує Ольга Демидова у статті “Чуже як своє, або Фізіологія плагіату”. Вона говорить про амбівалентність жанру фізіологічного нарису, вказуючи на можливість розгляду цього жанру у межах дискурсу плагіату. Про плагіат з точки зору юриспруденції говорит Олена Жилінкова у статті “Плагіат як соціально-правове явище на пострадянському просторі у контексті розвитку медіа-комунікацій”. У цій праці йдеться про базові питання авторського права в українському законодавстві.

Шостий блок збірника цілковито присвячений Російській Федерації, що цілком виправдано, враховуючи її місце і значення для пострадянського простору. Симптоматично, що у рік гучного святкування 1025 річниці хрещення Русі блок відкривається статею Міхала Вавжонека “Місце та роль православ’я у концепції “русского мира”. Автору вдалося поєднати аналіз історичного контексту становлення православ’я у державі і держави у православ’ї із аналізом радянського минулого і результатами симбіозу релігії та державобудівництва сучасності. Крім релігії важливу роль у формуванні ідентичності та національної свідомості відіграє освіта. Аналіз яким чином формується ідентичність школярів заслуговує особливої уваги. Тому робота Крістофера Вільямса і Давн Арчер “Конструювання “етнічного Іншого” у двох шкільних підручниках з історії: ре-колонізація (Удмуртія) vs деколонізація (Татарстан)” цікава як зточки зору методології, так і цікавим аналізом емпіричного матеріалу. Автори порівнюють дві моделі шкільних підручників з точки зору прийняття чи відмови від радянського минулого, а також стратегії конструювання етнічного іншого у двох різних регіонах Російської Федерації. Контроверсійна праця Еви М. Стольберг “Аборигени не мають голосу? Постколоніальні наративи тубільної ідентичності на північному узбережжі Тихого океану” надає голос тим, хто за останні двадцять років фактично зник із публічного простору. Стольберг аналізує сучасний дискурс стосунків колонізатор — колонізований на матеріалі народів, ситуація котрих випадає з поля зору дослідників російського (пост-)колоніалізму, зосереджених переважно на європейському просторі. Завершує “російський” блок робота Олексія Міхальова “Монгольське націєбудування в умовах радянського квазіколоніалізму”. Автор статті аналізує специфіку риторики монгольського націєтворення доби соціалізму, а також деконструює дискурс радянсько-монгольської дружби.

Постколоніальні студії починалися із літературознавчої компаративістики, тому цілком логічно, що частина збірника присвячена постколоніальному прочитанню художньої літератури. У сьомому блоці йдеться про тексти ХІХ — першої половини ХХ ст. Відкриває цей розділ стаття Валерії Соболь “Про мімікрію та українців: імперська готика у “Монастирці” А. Погорельського”. Авторка проаналізувала функціонування імперської готики у маловідомому романі Антонія Погорельского. Вдале поєднання малознаної у славістиці теорії із незаслужено забутим романом, має привернути увагу як тих, хто цікавиться аспектами постколоніальної теорії, так і тих, хто зосереджений на маловідомих сторінках історії літератури. Наступним матеріалом цього блоку є компаративне дослідження Дар’ї Семенової “В пустелі та джунглях”: доля одного пригодницького сюжету в романі й кінематографі”. Авторка аналізує дитячий пригодницький роман Генрика Сенкевича “У пустелі та пущі” (1911), також дві екранізації цього тексту. Перша екранізація належить до часів ПНР (1973), другу було здійснено у наші час (2001). Степан Величенко у статті “Український антиколоніальний марксизм (1919–1923): забута спадщина у забутій колонії” проаналізував тексти видатних українських письменників першої половини ХХ ст., продемонструвавши, що марксизм в Україні має власну історію розвитку, відмінну від російського контексту. Завершує цей блок стаття стаття Ришарда Купідури “Мова, стать, влада – літературні проекції суспільних проблем у творчості М. Коцюбинського та В. Винниченка”. Автор показав не лише яким чином у творчості одного письменика можуть взаємопов’язуватись дискурси мови, гендеру і влади, але й продемонстрував зв’язок і розрив двох поколінь українського модернізму.

Заключний, восьмий блок, присвячений аналізу текстів сучасності. Відкриває розділ стаття Вероніки Урбонайте-Баркаускене “Кіно-репрезентація постсоціалістичної Східно-Центральної Європи у західних ігрових фільмах (або “О, Матінко Божа, ми у Східній Європі!”), де авторка прискіпливо проаналізувала як Східна Єропа представлена у західноєвропейському ігровому кінематографі. Праця Юлії Ільчук “Деконструкція імперії, картографія пострадянської ідентичності: сучасний російський та український літературний травелог (за матеріалами прози Віктора Єрофеєва та Юрія Андруховича)” звертає увагу на те, як розбудовується питання пост-радянської ідентичності у російській та українській літературах. Дослідження Альони Мінчені “Творення фантазії: східні танці, європейська культура і жіноче тіло в білоруському контексті” аналізує феномен популярності орієнтальних танців серед жіноцтва сучасної Білорусі. Заключним матеріалом цього блоку, а також збірника у цілому стала стаття Наталії Ханенко-Фрізен “Трудова міграція і літературна творчість: На порозі транснаціонального в українському культурному просторі”. Дослідження виконане на межі антропології і літературознавства, та аналізує художні тексти, котрі не потрапляють на широкий загал, проте є важливим інструментом збереження як національної ідентичності, так людської гідності авторів.

Тетяна Дзядевич, Graduate Student, Department of Slavic and Baltic Languages and Literatures, University of Illinois at Chicago.

,

Comments are closed.